«У Польщі навіть комуніст залишався поляком», − Блаженніший Любомир (Гузар)

- Блаженніший, спостерігаючи за реакцією світу на досить тяжкі події в Україні, створюється таке враження, що поляки найбільше хвилюються за Україну. Що їх спонукає до такої братерської любові?

Я б сказав, що у Польщі є три категорії людей. Перша, яка справді співчуває нам за те, що ми пережили. Друга – що не переживає; ми для них не маємо жодного значення: мовляв, робіть собі що хочете, аби полякам було добре. І третя – мудра категорія, яка каже: «Ми, поляки, без України не дамо ради втриматися». Ми є два слов'янські народи і мусимо підтримувати один одного, бо маємо таких прикрих сусідів. Свого часу на Польщу напала Німеччина, на нас нападає Росія. Якщо ми разом, то ми сильніші. Разом ми краще можемо зберігати суспільні вартості.

Ми мусимо ту політичну нашу ідентичність дуже скріпити, щоб кожний відчував, що він українець

Як приклад хочу навести візит Папи Івана Павла ІІ до України. Він говорив як слов'янин, говорив тими категоріями, які нам, українцям, промовляють до серця: любов до землі, любов до батьківщини, морально здорова родина. Можливо, хтось із Західної, Південної, Північної Європи інакше б говорив. Це не значить, що говорив би неправду. Але говорив би не такими поняттями, якими звертався до нас Іван Павло ІІ. І тому українці так тепло його сприймали. Бо люди відчули, що хтось говорить мовою (і річ не в тому, що він говорив українською), поняттями, які нам близькі, зрозумілі та бажані. Чому Папа розумів нас? Бо він сам пережив комунізм. Знав, як є практично.

- Чого ми можемо в поляків навчитися?

Ми мусимо в усіх народів вчитися. Щодо Польщі, то, по-перше, поляки справді люблять свою країну. Дехто з них навіть занадто. По-друге, Польща має один важливий момент – вона має одну релігію. По-третє, на території Польщі є один народ - поляки. А в нас, в Україні, мешкають різні люди – ніби напівукраїнці, напівнеукраїнці. Ми мусимо зміцнити ту нашу політичну ідентичність, щоб кожний відчував, що він українець.

Навіть питання мов, російської чи української, – це цілковито другорядне. Але, на жаль, в Україні є люди, які хочуть нас, українців, поділити, щоб Східна і Західна Україна були нібито дві різні України. Але ж ні, це одна Україна. Є певні регіональні відмінності, але вони характерні для всіх країн. Потрібно пам'ятати, що Польща не потерпіла такою мірою, як ми. Вони не зазнали такого морального зіпсуття, бо були тільки сателітами, а не частиною Радянського Союзу. А все ж таки вони теж мусили боротися. І як я чую від відповідальних поляків, вони справді дуже працювали над тим моральним аспектом. Притому у відбудові суспільства велику роль відігравала і Церква, і свідомі особистості. Вони сильно працювали над тим, аби позбутися в суспільному житті тих поганих звичок, тих поганих елементів. Тому українцям теж можна це зробити.

Чому там так мало українських шкіл? Це робилося державою свідомо, щоб Україна не стала сильною державою

Але в Польщі було трошки легше. Бо все ж таки в них навіть комуніст залишався поляком. Він мав таку національну гордість приналежності. В Україні ж у часи Радянського Союзу слово "націоналіст" було вже прокляттям. Якщо когось називали націоналістом, то така людина була практично приречена на знищення. Тому в нас, порівняно з Польщею, усе набагато складніше. Але нема іншого виходу. Треба працювати.

- На вашу думку, у чому полягає причина такої складної ситуації на Сході? Чому люди цього регіону по-іншому сприймають Майдан і мають іншу точку зору щодо майбутнього України. Існує думка, що вони не можуть себе ідентифікувати ні з українцями, ні з росіянами.

- Це зараз дуже актуальна проблема. Це не так, що українцями є ті, що почуваються українцями. Увесь той східний пояс страшно потерпілий. Там мільйони українців гинули від Голодомору. Після ж Голодомору в цей регіон навезли багато неукраїнців. Нині там мешкає багато людей, котрі не закорінені на цій землі. Там треба було дуже серйозно попрацювати. Бо держава, власне, не дбала про народ. Ті шахтарі також бідаки, але там про них ніхто не дбав, ні про духовні, ні про культурні цінності.

Хоч не потрібно забувати й про справжніх патріотів України з Донбасу. Наприклад, Василь Стус. Але загалом постає питання - чому там так мало українських шкіл? Це робилося свідомо, щоб Україна не стала сильною державою. Нас намагалися відсторонити від української культури. В Україні існує дуже поважна проблема освіти. І все робилося цілком послідовно. Наприклад, Міністерство освіти за останні кілька років заперечувало українські історичні події. Писали підручники, в яких певні речі не згадувалися. Та, власне, ті ігноровані речі дуже важливі для національної ідентичності.

Розмовляла Ірина Островська
polonews.in.ua