АКТУАЛЬНО

Владика Андрій (Рабій): «Якщо людина чує поклик в своєму житті служити Богові, то не потрібно боятися»

П'ятниця, 08 вересня 2017, 15:11
Нещодавно в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася непересічна подія. Цими днями владики Синоду Єпископів під головуванням Отця і Глави Церкви Блаженнішого Святослава хіротонізували нового єпископа для Філадельфійської архиєпархії УГКЦ в США.

Новий єпископ Андрій (Рабій), корінний львів’янин, уже довгий час душпастирює в США. Під час Синоду Єпископів представникам Департаменту інформації УГКЦ вдалося поспілкуватися із владикою Андрієм. Він розповів про своє дитинство, про роки навчання в семінаріях і про душпастирство в США.

Владико Андрію, як так вийшло, що ви народилися у Львові, навчалися в Івано-Франківській духовній семінарії і душпаспастирювали у Філадельфійській архиєпархії?

Це дуже довга історія, але тепер, оглядаючись у минуле, я розумію, що таким був Божий промисел. Тож я народився у Львові. Після закінчення школи я ще не був повнолітнім, тому подав документи на навчання в Івано-Франківську духовну семінарію, бо туди приймали на навчання хлопців такого віку. Коли я провчився там два роки, владика Іриней (Білик), який став ректором семінарії, запропонував мені продовжити навчання у США. Бо тодішній Митрополит Стефан (Сулик) шукав студентів для навчання в семінарії Святого Йосафата у Вашингтоні. Нас було семеро відчайдухів і серед нас ще був один священик. Ми вирушили до Америки в серпні 1994 року.

Ми уявляли собі навчання в американській семінарії подібним, як в Україні. Але все було інакшим. Ми йшли навчатися в Католицький університет Америки і для цього наполегливо вчили англійську мову, бо було недостатньо просто вміти читати й писати. Згодом, через рік, я вступив на філософський факультет цього університету. У 1999 році я почав вивчати теологію в Домініканському богословському інституті. Тут варто додати, що це класична теологічна школа у Вашингтоні. Це навчання я завершив у 2002 році.

Мені почали трястися ноги і я звернув з дороги

Пізніше я став душпастирем у штаті Нью-Джерсі, де служив три роки. Згодом знову навчався у Вашингтоні, але цього разу вивчав канонічне право. У 2008 році я здобув ступінь ліценціата канонічного права і служив при парафії. У той самий час Митрополит Стефан (Сорока) вирішив призначити мене канцлером, потім архівістом, пізніше я мав ще інші посади. Останньою була посада протосинкела Філадельфійської архиєпархії. Наприкінці липня я дізнався про мою номінацію, яка офіційно була проголошена 8 серпня.

А чи пригадуєте той день, коли вам повідомили про вашу номінацію?

Чесно кажучи, того дня я їхав в авто. Митрополит Стефан зателефонував мені і каже: «Андрію, ти сидиш?» А я йому: «Я за кермом». Митрополит тоді каже: «Зупинися і не їдь». А я на те йому: «Я можу їхати і розмовляти». Тоді Митрополит сказав про моє призначення Єпископом-помічником. Мені почали трястися ноги і я звернув з дороги (сміється). Насправді, мені було важко в це повірити і був потрібен час, аби отямитися.

Цікаво знати, владико, як зародилося ваше покликання. Під час інтерв’ю з визначними священиками чи єпископами часто доводиться чути, що вони брали приклад із когось (зі священика чи ченця). Чому вирішили пов’язати своє життя з Церквою?

Моє зацікавлення розпочалося, коли я почав прислуговувати при вівтарі в соборі Святого Юра. Щонеділі в храмі була Архиєрейська Літургія за участю єпископа або навіть Блаженнішого. Мене захоплювало бачити архиєреїв, особливо коли їх було багато, наприклад на Синоді Єпископів. Цей спів, ця велич, краса богослужінь... Тоді ж я задумувався про своє покликання в житті. Я точно знав, що хочу бути в Церкві. Моя родина мене підтримала в цьому прагненні. Коли прийшов час визначатися із подальшим шляхом, я пішов у семінарію.

У якій родині ви зростали? Чула про ваш цікавий родовід.

У батька моєї матері, тобто в мого діда, був брат, який був священиком. На жаль, він помер ще в молодому віці. Мій дідо також хотів навчатися в семінарії, та в 1939 році до Львова прийшли радянські війська. Тому він не мав змоги навчатися в семінарії і вступив у Львівський політехнічний інститут. Мій дідо з татового боку був дуже відданий Церкві. Для мене він був «дитячим проповідником». Тоді ще, у радянські часи, коли ми сідали за Святу вечерю напередодні Різдва, він завжди мені розповідав мало не все Євангеліє за півгодини. Я дуже любив слухати його розповіді. Завжди дивувався йому, адже він закінчив чотири класи, а мав таке глибоке знання і міг мені так цікаво пояснити, що я завжди хотів його слухати. Ці люди стали великою частиною мого шляху до покликання.

А зараз ваші батьки усвідомлюють, що їхній син став єпископом?

Гадаю, їм поки важко це усвідомити. Вони були здивовані моєю номінацією, а ще більше я їх здивував, коли сказав, що хіротонія відбудеться в соборі Святого Юра. Гадаю, це був позитивний шок для них, як і для мене в той час.

Ви щойно розповіли про своє покликання, яке було тривалим. Адже буває, що хтось посеред ночі встає і чує поклик Божий. У вашому випадку це був досить довгий шлях змалку. Тож як розпізнати своє покликання і відповісти на нього?

Читаючи Святе Письмо, ми бачимо, що кожна людина, покликана Богом, була вибрана в різний спосіб. Пригадаймо Мойсея. Його покликання розпочалося із куща, що палав. Його це зацікавило, він підійшов до нього, почув голос: «Мойсею, зніми сандалі свої». Пригадаймо Йону: коли він почув, що Бог його кличе, то почав тікати. А коли отямився, то довірився Богові. Кожна людина має своє покликання.

Головне в розпізнаванні покликання завжди бути відкритим до всього в житті. Потрібно зважувати всі можливості і варіанти. Рішення обов’язково прийде несподівано. Бог раптово все може змінити і переписати. Аби не мати великого шоку, краще бути відкритим і зважувати все. Бо, коли ми кажемо тільки своє «я», тоді існує мало місця в житті Божому промислові й провидінню.

Я почав із собору Святого Юра і я таки повернувся до нього через 27 років

Коли я тепер оглядаюся назад на своє життя, то це усвідомлюю. Бо був Божий палець у моєму житті. Я почав із собору Святого Юра і повернувся до нього через 27 років. Протягом цих 27 років багато було того, чого я не міг зрозуміти і лише тепер почав це усвідомлювати.

Як не пропустити, не втратити своє покликання?

Наведу приклад зі свого життя. Із самого початку, коли прислуговував у соборі, була можливість поїхати до Рима вчитися в семінарії. Але в той час я вже подав документи на навчання до семінарії в Івано-Франківську і мене туди прийняли. Я міг тоді ще змінити семінарію, але пішов туди, де вже був зарахований. Через два роки я таки поїхав на навчання закордон. Це були не звичайні семінарійні студії, а класична освіта в одному з найкращих  університетів. Крім всього, мені було важко вчитися ще й іноземною мовою. Але Бог допоміг. І були такі моменти, що я міг заплакати, хотілося покинути все і поїхати додому, але, присвятивши 15 хвилин молитві, я казав собі: «Андрію, вставай і йди вчитися далі». Потрібно знати, чого ти сюди прийшов і до чого Бог тебе кличе. А якщо Він тебе кличе, то Він тобі дасть все необхідне. Головне, ніколи не боятися. Якщо людина чує поклик у своєму житті служити Богові і він є щирим у серці, то не потрібно боятися. Звичайно, буде важко! Ви погляньте тільки на життя апостолів: десять із них були замордовані за віру. Але Бог нікого не покинув і всі вони стали святими, яких ми почитаємо і з яких беремо приклад.

У кожного єпископа є свій підхід до служіння в єпархії. А ви з чого розпочнете своє служіння?

Будучи на посаді протосинкела архиєпархії, я знаю, які існують потреби. Тепер існує велика потреба далі організовувати нашу українську громаду, Церкву в Америці. Емігранти попереднього покоління знали, що вже не повернуться, тож засновували тут інституції (страхові компанії, фінансові установи, банки, школи). Попри те, що вони в той час не мали грошей, гуртом збирали кошти на будівництво храмів. Тепер характер еміграції дещо змінився: вона зумовлена економічними мотивами, а не політичними, як було раніше. Українці їдуть туди, де є робота. Не завжди теперішні мігранти пристають до встановлених осідків української громади. Вони можуть жити в тих місцевостях, де ще ніколи не було українців. Тому моїм завданням є довідатися про них і намагатися організувати місійні парафії чи осередки, аби вони не загубилася і плекали українську культуру, віру, традиції. Це буде одним із пріоритетів мого єпископського служіння.

Багато єпископів з-за кордону кажуть, що діаспорна українська молодь вже мало спілкується рідною мовою і рідко ходить до церкви. Чи справді це так?

Це не тільки проблема нашої української еміграції, діаспори. Це стосується всіх, бо наші діти, які там є, навіть між собою стараються говорити англійською, іспанською. Дивлячись на інших дітей, вони повторюють за ними. Вони більше захоплені тим духом часу, в якому вони є. Це не суто українська проблема. Просто в теперішньому суспільстві діти такими є.

Те, що вони не розмовляють українською, не означає, що вони перестали бути українцями

Дітям, які народилися в еміграції, ми можемо розповідати цілими днями, якою гарною є Україна, милозвучними є українські пісні, багатою є наша культура, а вони послухають і скажуть: «Це все гарно, але ми зараз є у США». Для них це стає другорядним. На жаль, таким є виклик часу.

Чи не перестануть вони ходити до церкви?

Цього не станеться, бо, скажімо, в США ми маємо вже п’яте покоління дітей українців, народжених у США. І є такі місцевості, які дуже вболівають за Церкву й українську культуру. Попри те, що вони можуть знати лише кілька слів українською, але вони знають наші звичаї. Те, що вони не розмовляють українською, не означає, що вони перестали бути українцями.

Ваша біографія єднає дві дійсності (в Україні і за кордоном). Чого, на вашу думку, бракує чи чого б мали навчитися парафії з України в наших парафій у США і навпаки у контексті стратегії розвитку Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»?

Стратегія стосується стандартів парафій для всієї УГКЦ. Оскільки парафії в Україні перебувають на одному рівні, а парафії за кордоном - на іншому, то ці стандарти дозволяють їх урівняти. Який би парафіяльний досвід могла дати Америка Україні? Насамперед те, що наша Церква є не тільки для українців. У нас є такі парафії, де приходять на богослужіння люди з Китаю, В’єтнаму і вони вважають себе нашими парафіянами. Вони вдягають наші вишиванки на богослужіння. І, можливо, вони є більшими українцями, ніж наші етнічні українці. Це урок для нас, бо ми повинні визначатися не тільки за етнічними ознаками. Натомість від українських парафій наші парафії в США повинні переймати вміння плекати духовне життя. Бо в США всі кудись поспішають… Завжди бракує часу, приділяється мало уваги духовному життю.

Розмовляли Руслана Ткаченко та о. Ігор Яців

 

ПУБЛІКАЦІЇ

«Є окреме розпорядження щодо боротьби з гріхом корупції», - Блаженніший Святослав20 листопада

Повністю посада цієї людини звучить так: Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Митрополит Київський, Предстоятель Української...

МЕДІА
Prev Next