Владика Богдан (Дзюрах): «Синод УГКЦ перегляне Стратегію'2020 у світлі нових викликів»

Владико Богдане, про що говоритимуть єпископи УГКЦ на цьогорічному Синоді?

Темою цьогорічного Синоду є парафіяльне душпастирство і новітні виклики. З одного боку, ми хочемо підбити перші підсумки п’ятирічного втілення в життя програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». А з іншого – переглянути цю програму у світлі нових викликів, які постали перед нашою Церквою і нашим народом, зокрема, упродовж останнього року. Звичайно, ці виклики ми не могли передбачити п’ять років тому, коли започатковували нашу програму…

Слушно сказав Блаженніший Святослав, що п’ять років тому ми не думали і не могли передбачити, що місцем зустрічі з живим Христом стануть не тільки парафіяльні спільноти, а й київський Майдан і фронтові окопи на Сході України, військові шпиталі, де перебувають поранені воїни та мирні жителі…

Ми, як Церква, йдемо слід за народом у його випробуваннях і його стражданнях. І в усьому хочемо бути для людей знаком надії. Це покликання християн, оскільки ми віримо, що воскреслий Христос є з нами, і хочемо своїм служінням пробудити цю віру і в серцях стражденних братів і сестер, показати їм, що навіть ті драматичні обставини, в яких вони, часто не з власної вини, перебувають, Бог своєю силою може перемінити на місце зустрічі з людиною. Адже Христос сам сказав: «Не здорові потребують лікаря, але хворі». То ж певним парадоксальним чином місцем зустрічі людини з Богом стає страждання, зранення, недуги. Наша слабкість і наші рани стають місцем об’явлення Божої присутності, Його любові і милосердя.

Які завдання ставитиме Синод перед священиками у зв’язку з новими викликами. Наприклад, що може робити священик у віддаленому селі в Західній Україні, яке не має прямого стосунку до гарячих точок?..

Нинішні події зачіпають усіх нас, незалежно від того, де ми перебуваємо – у столиці, на фронті чи у віддаленому селі на Закарпатті чи на Волині. Від війни не можна абстрагуватися, адже, по-перше, багато чоловіків з усіх куточків України були мобілізовані, то ж тисячі родин і сотні тисяч осіб безпосередньо відчувають вплив нинішніх подій на особисте і родинне життя. Окрім цього, ми всі щоденно стежимо за подіями на Сході, співпереживаємо їх, і кожен, хто почувається громадянином цієї країни, відчуває моральний обов’язок долучитися до захисту рідної землі та, в міру своїх можливостей, зробити свій внесок у якнайшвидше настання миру.

Як війна, так і мир беруть свій початок у людському серці, а до нього має доступ лише Господь

Що стосується священиків, то, на мою думку, наше перше завдання – заносити благальні молитви до Господа за припинення агресії та за мир в Україні. Як війна, так і мир беруть свій початок у людському серці, а до нього має доступ лише Господь.

По-друге, дуже важливим завданням духовних осіб є інтерпретація у духовному ключі зовнішніх подій, що відбуваються в нашому житті. У цьому полягає пророча місія Церкви: пояснювати у світлі Божого Слова процеси, що відбуваються в суспільстві. У часи сум’яття, катаклізмів і трагедій людина не раз буває психологічно і духовно розгубленою, дезорієнтованою. Адже війна руйнує звичний спосіб життя, усталені поняття, наші плани, мрії. Тому, щоб відновити почуття сенсу життя, слід подивитися на події та явища в духовному ключі, у світлі Слова Божого, іншими словами, подивитися навколо себе Божим поглядом. Вчитися такого духовного бачення історії повинен кожен віруючий, а Церква має йому в цьому допомогти.

І третє завдання священиків у нинішніх обставинах – це підтримувати і заохочувати в людей почуття солідарності, дієвої любові до ближнього, любові, яка схиляється над нуждою страждаючої людини і намагається зменшити її біль і смуток – моральний та фізичний. Дивним чином, але саме ця війна пробудила в нашому народі його найшляхетніші і найчистіші почуття: жертовності, співчуття до стражденних, солідарності з переслідуваними. Дехто каже, що, мовляв, Путін об’єднав наш народ. Я категорично не згоден з таким твердженням. Бо Путін не мав наміру нас об’єднати, навпаки, уся політика нашого північного сусіда в ХХІ столітті була скерована на те, щоб розсварити нас, посіяти недовіру одне до одного, протиставити один регіон іншому. Об’єднав наш народ Божий Дух, любов до рідної землі, почуття спільної відповідальності за рідний край і за долю власних дітей.

Посеред страждань нинішньої доби линуть до нас слова великого митрополита Андрея, котрий понад 70 років тому писав до своєї пастви, що зазнавала воєнних лихоліть: «Зберігайте спокій. В Божих руках наша доля; без Божої волі і волос з голови не спаде. В Бозі наша надія і наша сила. В огні сеї страшної війни виковується краща для нас доля». Ці слова звучать і сьогодні як знак надії для кожного українця, адже допомагають скріпитися у вірі, що «в вогні цієї страшної війни кується краща для нас доля»…

Чи вже є якісь пропозиції щодо оновлення стратегії «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»?

Ми дуже розраховуємо на напрацювання Патріаршого Собору, який цими днями відбувався в Івано-Франківську. Ми вдячні Богові за те, що за ці п’ять років, відколи було оголошено душпастирську програму «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», вона поширилася по всій нашій Церкві як в Україні, так і на поселеннях.

Сьогодні ми з радістю можемо констатувати: уся Церква – десь краще, десь гірше – живе цією програмою

Я входжу до робочої групи із впровадження програми. Отож, коли ми починали нашу працю, то не знали, як усе розвиватиметься. Сьогодні ми з радістю можемо констатувати: уся Церква – десь краще, десь гірше – живе цією програмою. І тепер на Соборі і Синоді хочемо застановитися: де ми є, наскільки наші дотеперішні кроки були успішними, які перші результати принесли, що із запланованого вдалося зробити, а де є ще якісь упущення, занедбання і промахи.

Все ж, і це показали праці цьогорічного Собору, є багато позитивного в реалізації програми. Нашим завданням тепер є популяризувати те добро або ті «кращі практики», які вдалося за останні три роки запровадити в душпастирстві як приклади для наслідування з боку інших. Хочемо вчитися одні від одних, підтримувати одне одного, стимулювати до ще кращого служіння Богові і ближньому в спільноті і через спільноту Церкви.

Остаточно, ми не хочемо вимагати від священиків чогось надзвичайного, а радше прагнемо допомогти їм краще жити своїм покликанням, більш послідовно здійснювати те, чого вчить нас Святе Євангеліє.

Чи вплинула політична ситуація на порядок денний цьогорічного Синоду?

Безсумнівно! Ми не могли оминути подій, які відбуваються в Україні, тому що ми всі живемо цими подіями. Тому на Синоді буде приділено особливу увагу позиції і діяльності Церкви в контексті сьогоднішньої війни на Сході України.

Торік Синод звернувся з закликом до міжнародної спільноти «Україна спливає кров’ю». Цього року ми хочемо заслухати звіт про діяльність створеного в Україні Центру кризового душпастирства, який очолює владика Богдан (Манишин). Також заслухаємо інформацію про діяльність Карітасу – міжнародної благодійної організації нашої Церкви, яка є чи не найбільшою неурядовою благодійною організацією України, адже допомагає десяткам тисяч постраждалих від війни особам – жінкам, дітям, людям похилого віку. Крім того, в рамках Синоду буде проведено зустріч з відповідальними в нашій Церкві за військове капеланство. Владики матимуть нагоду поспілкуватися з капеланами, які побували на фронті, щоб із перших вуст почути про потреби наших воїнів і людей, які потерпають від воєнних дій на Сході. Окрім цього відбудеться презентація фільму про капеланство, створеного студією «Живе.ТБ». У світлі всього почутого і побаченого будемо спільно застановлятися над тим, як наша Церква може краще відповісти на різноманітні виклики, що їх принесла зі собою в наше життя війна.

Знаю, що деякі греко-католицькі єпископи відвідують зону АТО. Це їхнє особисте бажання?

Це добровільна ініціатива. Вони роблять це охоче, бо ще від часів Революції гідності нас надихають слова Папи Франциска, який сказав, що «пастир повинен пахнути своїми вівцями». Саме тому наші владики, священики, ченці й монахині були з вірними на Майдані, молилися там, мерзли, раділи разом, співпереживали... І зараз намагаємося бути поруч – як знак надії, як нагадування кожному і кожній про те, що Господь Бог нас ніколи не полишає.

Владико, ви ось кажете, що в Церкві всі перейнялися темою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». А чи маєте якийсь конкретний приклад, як змінилася якась парафія чи навіть єпархія?

Ще на самому початку під час зібрання першої робочої групи в Лондоні ми підкреслювали, що не йдеться про кількісні показники чи конкуренцію з іншими Церквами… Мова йде про якісне зростання у вірі. Апостоли просили Ісуса збільшити не їхню кількість, а збільшити їхню віру. Коли живою буде віра християнської спільноти, до неї горнутимуться люди, бо відчуватимуть у ній Божу благодать і подих Святого Духа. Одного разу я мав нагоду спілкуватися з відомим австрійським істориком і богословом, який порівнював різні Церкви з окремими кімнатами єдиного дому й твердив, що люди прийдуть до тієї «кімнати», в якій їхнє серце буде запалене вогнем Святого Духа.

Я переконаний, що присутність і служіння нашої Церкви українському суспільству проявилися в тому числі і в новітніх визвольних змаганнях, які ми називаємо Революцією гідності

Ми хочемо відродити нашу віру, щоб вона справді була живою. При цьому силу віри в людському серці не можна виміряти якимсь пристроєм. Віра виявляється в ділах. Цей закон справджується як в особистому, так і в суспільному житті. Я переконаний, що присутність і служіння нашої Церкви українському суспільству проявилися в тому числі і в новітніх визвольних змаганнях, які ми називаємо Революцією гідності. Церква виховує сумління людей, а те, що в цих новітніх подіях показалася духовна зрілість нашого народу – це поза всяким сумнівом. Гадаю, у цьому також виявляється жива віра нашого народу. А віра зароджується, зростає і дозріває в християнській спільноті – у Церкві. Втім, ми не хочемо приписувати собі жодних заслуг, бо це все – діло Боже. Ми тільки намагаємося бути кращим знаряддям у Божих руках.

Виконуючи свою місію в українському суспільстві, ми намагаємося виховувати наших вірних до відповідальності, до пошани власної і чужої гідності, до солідарності із пригнобленими і знедоленими. А таке виховання неминуче приведе до конфлікту з тоталітарною чи авторитарною системою, побудованою на засиллі кланів і мафійних груп.

Для мене особисто дуже промовистим був і залишається заклик-заповіт Володимира Мономаха своїм нащадкам: «Не дайте сильним погубити людину!» Тому, хоч служіння Церкви і перебуває у духовній, внутрішній площині, воно неминуче і природно має, повинно мати свій вияв у зовнішній поведінці людей, громад і усього суспільства. Це опосередковано визнають і наші недруги, коли скеровують вістря своєї пропаганди та різноманітних звинувачень проти нашої та інших українських Церков…

Який такий «гріх» закидають УГКЦ?

Доходили до того, що звинувачували нашу Церкву в організації Майдану, а навіть в тому, що вона з іншими українськими Церквами буцімто спровокувала військовий конфлікт на Сході України. Більш абсурдного звинувачення годі придумати.

Раніше чи пізніше і вони будуть відповідати перед судом Всевишнього за свої слова і за свої дії

Утім, чого дивуватися, якщо навіть самого Господа Ісуса безпідставно звинувачували та несправедливо переслідували ті, що назовні видавали себе за побожних, але насправді силу побожності давно утратили. Раніше чи пізніше і вони будуть відповідати перед судом Всевишнього за свої слова і за свої дії. Тож віддаємо їх усіх у руки Божі, молячись за наших переслідувачів і за наших кривдників, за їх навернення і просвічення.

Водночас хочемо подивитися і на себе самих самокритично. Адже ще так багато є праці на духовній ниві! Так багато духовних ран на тілі нашого народу – задавнених і цілком свіжих, що кривавлять і потребують зцілення Божим милосердям! Щоб якомога краще послужити іншим, Церква має явити себе світові як спільнота людей, які самі щиро шукають Бога, очищають себе від бруду гріха та сповнюються любов’ю Божої, що її виявляють у щоденному житті. Саме такою Церквою прагнемо бути.

Тож закликаємо всіх вірних нашої Церкви, особливо в дні проведення Синоду Єпископів, єднатися з нами у молитвах, благаючи для всіх владик Божої мудрості і світла Святого Духа, щоб наші рішення і постанови якнайкраще відповідали Божим задумам щодо нашої Церкви й українського народу.

Розмовляла Оксана Климончук