Владика Богдан Дзюрах: «Соборність означає те, що я зауважую поруч із собою іншу людину»

У Синоді Єпископів взяли участь 40 владик Української Греко-Католицької Церкви, які прибули до Перемишля з України, Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії, а також запрошені гості. Одним із членів Синоду є владика Богдан Дзюрах, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії. Ми поговорили з ним про те, якими є завдання Синоду Єпископів загалом, що означає теперішня головна тема Синоду та яким чином апостольський екзархат у Німеччині та Скандинавії намагається допомагати українським біженцям та постраждалим від війни.

– Преосвященний владико, вітаємо Вас! Тема цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ звучить наступним чином: «Синодальність і соборність: досвід УГКЦ». Тому насамперед прагнемо попросити у вас розтлумачити цих два основних поняття: «синодальність» і «соборність». Що вони означають і яка між ними різниця?

– Коли говоримо про синодальність і соборність, то маємо брати до уваги контекст нашої Української Греко-Католицької Церкви. У цьому контексті нашого церковного буття синодальність ми розуміємо як наявність і діяння Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Він є найвищим законодавчим, управлінським, адміністративним, душпастирським та судовим органом. Натомість, коли говоримо про соборність, то у це поняття вкладаємо набагато ширше значення. Йдеться про участь усіх частин церкви в розгляді, обговорені та прийнятті рішень щодо дуже важливих питань церковного буття. І тут можемо звернути увагу на практику наших Патріарших Соборів, які неначе вінчають соборове діяння, яке розпочинається на парафіяльному рівні, переходить на деканальний рівень, потім на єпархіальний та екзархальний. Наприкінці, кожних 5 років у нашій церкві відбувається Патріарший собор, де представники духовенства, мирян, богопосвячених осіб збираються на заклик Глави і Отця нашої Церкви, щоб обговорити важливі церковні теми нашого життя і нашого служіння.

– Багато сьогодні говорять про те, що наша Церква вже за своєю природою є синодальною. Це пов’язано із тим, що саме Синод Єпископів УГКЦ є єдиним законодавчим органом. А які ще функції виконує Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви? Для чого наші єпископи з усього світу щороку збираються на спільну зустріч?

– Як я вже сказав, Синод єпископів є найвищим і головним органом управління Церквою. У міжсинодальний період в управлінні Отцю і Главі нашої Церкви допомагає Постійний Синод. Натомість раз у рік збираються всі єпископи, які несуть відповідальність за всю помісну Українську Греко-Католицьку Церкву. Насправді, ми не раз вже чули з вуст нашого Отця і Глави, що кожен єпископ є відповідальний за частинку Божого люду, яка довірена його опіці. Але водночас він несе відповідальність за всю Церкву. Саме на Синодах Єпископів оця загальна відповідальність кожного єпископа найкраще проявляється.

Очевидно, що на Синоді Єпископів ми розглядаємо важливі питання, які стосуються передусім життя і служіння цілої церкви, а вже потім, повернувшись додому до наших єпархій та екзархатів, ми намагаємося втілити в життя ці загальні рішення, постанови та напрямні, які ми отримали і які ми визначили на самому Синоді, враховуючи наші локальні потреби і наш локальний контекст. Окрім того, що Синод Єпископів приймає закони, рішення, постанови, він також є головною судовою інституцією. І це також дуже важлива його місія. І окрема ділянка, якій ми присвячуємо дуже багато місця під час праці нашого Синоду, це є наше душпастирське служіння. Адже остаточно єпископ — це не адміністратор, управлінець чи менеджер, але єпископ повинен бути пастирем, душпастирем. Саме цьому приділяємо найбільше уваги під час синодальних засідань.

– Водночас за визнанням синодальної природи нашої Церкви може критися певна небезпека. Вона полягає у тому, що це приймають як доконаний, вже втілений факт. Однак, сам Папа Франциск на зустрічі із нашими єпископами наголосив на тому, що замало мати Синод, потрібно бути Синодом. Що це означає?

– Кожна зріла особа, як і зріла інституція, потребують часу і певної історії, щоби дозрівати до повноти свого буття. Дитина народжується і вже від самого початку є людиною. Але потрібно пройти ще довгий період зусиль та праці, щоб вона стала повноцінною людиною, яка здатна брати на себе відповідальність, приймати відповідальні рішення, служити іншим, і так далі. Так само є і в християнському житті: людина приймає Святе Таїнство Хрещення і з цього моменту вважається охрещеною. Але щоби стати християнином, на неї ще чекає довгий шлях духовних змагань та праці над собою. Подібне маємо і щодо синодальної природи нашої Церкви.

Будучи візантійською Церквою, ми справді маємо Синод Єпископів як незамінну і невідкличну частину нашого церковного буття. Але Синод Єпископів потребує також багато праці над собою. Це — певний процес, щоби зібрання єпископів стало канонічним тілом, яке здатне діяти успішно на добро нашої церкви і нашого народу.

В історії нашої Церкви були різні періоди. Були періоди, зокрема у XX столітті, коли наша Церква була заборонена у Радянському союзі, а єпископи, які служили і виконували своє служіння у діаспорі і на поселеннях не могли легко збиратися на синодальні засідання. Отець і Глава Церкви Блаженніший патріарх Йосиф Сліпий, Ісповідник віри, перебував на засланні у Сибірі, а єпископи були розсіяними по різних країнах світу. Не було просто і легко, а часами навіть бракувало розуміння важливості тих наших синодальних нарад. Щойно після повернення Отця і Глави нашої Церкви, після його визволення із радянського полону, стало можливим крок за кроком збирати наших владик разом, які до того часу самостійно шукали способів проводити конференції єпископів. Отримавши вже на свободі Отця і Главу між собою, вони розпочали збиратися на Синод Єпископів нашої Церкви.

Другим викликом було те, що Отець і Глава нашої Церкви до початку 90-их років перебував поза матірньою територією нашої Церкви. Це теж становило певну перешкоду та трудність, щоби Синод Єпископів нормально виконував свою діяльність. Щойно після відновлення незалежності України та виходу Церкви з підпілля, а відтак після повернення Отця і Глави нашої Церкви з Риму на свою територію до княжого міста Львова, а ще після того, з перенесенням осідку до стольного града Києва, наше синодальне діяння ставало щораз кращим та більш плідним. Я сподіваюс, я що цей процес буде продовжуватися надалі. Я впевнений у тому, що ми будемо поступати вперед і що наш Синод буде давати щораз кращі духовні плоди для добра нашої церкви та нашого народу.

– Сьогодні наша Церква кровоточить зі своїм народом. Ми відчуваємо розділення навіть на рівні наших рідних, сімей та родини. Адже хтось втік від небезпеки за кордон, хтось перебуває на фронті, а ще хтось увесь свій час і зусилля присвячує волонтерству. Як наша Церква може допомогти у зціленні цих ран розділення?

– Мусимо пам’ятати, що війна в Україні триває вже з 2014 року. І в цьому часі також тривали і відбувалися Синоди Єпископів, у тому числі на території України. Але останній наш Синод справді відбувся у 2019 році. Він відбувався у Римі. Після цього зненацька надійшла пандемія коронавірусу, яка змусила проводити наше синодальне діяння в онлайн-форматі за допомогою різних електронних засобів комунікації. Однак, сьогодні сталася ця драматична ситуація, коли Росія вже здійснила повномасштабне вторгнення на територію нашої Батьківщини. Війська окупанта були вже на близькій відстані до Києва і зараз надалі тривають жорстокі бої на сході України та в різних куточках нашої Батьківщини. Також ці бої доносяться до інших регіонів, адже часто бувають атаковані різні елементи інфраструктури, житлові будинки в різних частинах України, незалежно від відстані від східного кордону. Все це поставило перед нами нечувані виклики, зокрема, як проводити наше засідання успішно в умовах війни.

Єдине, що для нас було очевидним і зрозумілим це те, що ми не можемо перестати діяти як Церква. Тому навіть під час цих воєнних дій вже чотири місяці поспіль Отець і Глава нашої Церкви постійно підтримував контакти з нами, єпископами і в Україні і на поселеннях. В Україні відбулося кілька нарад єпископів; також відбувся Синод Єпископів. І ось сьогодні ми змогли зібратися разом якнайближче до української території — в княжому місті Перемишлі. І саме тут, у найдавнішій єпархії нашої Церкви, ми сьогодні збираємося, щоби молитися і щоби у молитві слухати Святого Духа, аби зрозуміти, що Господь Бог говорить для нас цими драматичними подіями, які переживає наш народ, а з ним і наша Церква.

Церква, за словами Святішого Отця Папи Франциска, є польовим шпиталем. І це поняття не є метафоричним для нас, для Української Греко-Католицької Церкви. Починаючи від 2013–2014 років, наша Церква відкрила свої будівлі та храми для активістів Революції Гідності. Відтак наша Церква пішла через своїх капеланів пішла за нашими солдатами і захисниками на фронт, де несла поміч також і цивільному населенню. І особливо в теперішніх часах відкритої агресії Росії проти України, наша Церква залишається зі своїм народом, залишаються душпастирі у своїх парафіях. А єпископи зараз шукають методів задля того, щоб якнайкраще послужити нашим людям.

Це правда, що війна завдає нашому народові дуже глибоких ран. І ці рани сягають як особистого життя, так і родинного, спільнотного, громадського і всенародного. Багато сімей є розділеними, і це розділення, на жаль, не є добровільним. Навіть коли воно було добровільним, тобто спричиненим трудовою міграцією, ми сприймали це як великий виклик. Наприклад, ми знаємо що в Італії є дуже багато наших мігрантів, але 95 % із них — це жінки, матері, дружини. Їхні чоловіки із дітьми залишилися в Україні. І це не раз приводило до великих подружніх труднощів, а навіть і трагедій в родинному житті. І це було для нас великим конкретним душпастирській викликом.

Зараз маємо ці розділення, спричинені насильно. Багато наших захисників і захисниць перебувають у полоні, багато біженців покинули свої території проживання чи переїхали на захід країни, а то й в інші країни Західної Європи. Все це ставить перед нами неймовірні і важливі завдання щодо того, як допомогти цим людям віднайтися у новій дійсності, як допомогти їм не втратити надії, як відтак будувати своє життя і дивитися з надією у майбутнє. З надією на те, що буде відновлена територіальна єдність і цілісність нашої держави, але також буде відновлена внутрішня єдність нашого народу. Це станеться, коли повернуться полонені із полону, коли повернуться наші біженці із різних країн, де вони зараз розсіяні і коли об’єднаються родини. Ми точно знаємо те, що багато чого вже не буде так, як було до війни. Травми є надто глибокими і рани будуть кровоточити ще дуже і дуже довго. Тому ми вже тепер, — і зокрема на цьому Синоді, — будемо застановлятися над тим, як нам підготуватися до довготривалого періоду лікування ран, які сьогодні завдає нашому народові ця жорстока війна.

– Водночас виклик війни в Україні призвів до нечуваного досі відчуття приналежності до своєї країни, самоорганізації між українцями та єдності. Очевидно, що Українська Греко-Католицька Церква не стоїть осторонь цього процесу. Чи є теперішня її відповідь на війну у вигляді благодійності, соціального служіння та організації різноманітної гуманітарної допомоги проявом цієї соборності, єдності?

– Очевидно. Народ є однією родиною. Ба більше, ми відчуваємо себе членами однієї родини, незалежно від того, якою мовою ми спілкуємося, які церкви відвідуємо у неділю і свята чи які кроки ми здійснювали у суспільно-політичному житті. Ми всі зараз об’єднані як ніколи.

Водночас ми відчуваємо себе перед тими величезними викликами, які постали у зв’язку із війною. Ми розуміємо, що ворог атакує нас не з огляду на нашу мову, але з огляду на природу нашого народу. А ця природа має у собі такі характерні прикмети як почуття справедливості, гідності, свободолюбивість, бажання вільно вирішувати про своє майбутнє та майбутнє своїх дітей. Це є характерним для нашого народу, починаючи від сходу і закінчуючи заходом, із півночі на південь. У цих питаннях для нас немає суттєвих відмінностей, немає якогось поділу.

Але сьогодні ми також відчуваємо єдину і спільну відповідальність за наш український дім, за нашу українську родину. Саме тому першими, хто прийняв жертв війни — біженців зі сходу України, були такі самі українці, тільки з інших регіонів нашої Батьківщини. Ми знаємо також, що з тих 17.000.000 людей, які були змушені покинути рідні домівки через війну, багато переїхала в інші регіони нашої держави і там знайшли велику гостинність у своїх братів і сестер, які є дітьми тієї самої землі і того самого народу. Тому я думаю, що це один із таких гарних, яскравих і промовистих прикладів нашої національної єдності і нашої соборності в Христі Ісусі. Адже все це завдяки тому, що ми маємо у собі живу віру. Ми намагаємося жити тієї вірою. І тоді наші домівки наші серця відкриваються для потребуючих, знедолених, поранених та біженців.

– Преосвященний владико, ви сповняєте служіння Апостольського екзарха для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії. Згідно доступних статистичних даних, тільки до Німеччини прибуло 800 тис. українських біженців. І це вже до 200 тис. присутніх ще до війни в країні осіб. Яким чином наша Церква в Німеччині будує своє душпастирське служіння сьогодні?

– Звичайно, виклик є надзвичайно великим. Ми навіть до кінця його ще не розуміємо. Ми не розуміємо його глибини і тих завдань, які перед нами постають.

На початку відкритого повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли ціла хвиля біженців ринула на захід, ми усвідомлювали, що маємо близько тижня часу для того, щоби себе мінімально підготувати до цієї хвилі. Відразу наступного дня, 25 лютого, відбулося засідання кризового комітету у співпраці із римо-католицькими структурами у Мюнхені щодо того, як ми маємо готуватися до прийому наших біженців. У першу чергу ми думали про те, що відбувається в Україні, на Батьківщині. При нашій катедральній парафії постав Антикризовий центр і створився гуманітарний центр, де передусім німці, але також і багато наших людей, мешканців Мюнхена, приносили свої дари, свої пожертви та гуманітарну поміч. Відтак наші парафіяни у співпраці із німецькими друзями день і ніч формували оці гуманітарні вантажі, які ми передавали в Україну.

Вже під час прибуття біженців насамперед ми намагалися дати цим людям духовну опіку, щоби їх заспокоїти після тих важких днів, які вони пережили у зв’язку з з вимушеною еміграцією. Вони мали потребу прийти до себе, відпочити з дороги. Тоді ми формували списки родин, які були готовими прийняти наших людей, які на той час не мали, де голови приклонити. На щастя, у Німеччині, як і зрештою у цілій Європі, люди надзвичайно щедро і надзвичайно відкрито відгукнулися на трагедію нашого народу. Фактично у Німеччині не було т. зв. таборів біженців. Натомість дуже часто на вокзалах шикувалися відразу дві черги: з одного боку стояли українські біженці, а з іншого — черги німецьких родини, які були готовими прийняти наших людей у свої домівки. І так триває донині. Тому ми надзвичайно вдячні нашим німецьким братам і сестрам за виявлену солідарність.

При наших парафіях стараємося організувати для наших людей різні зустрічі, курси, тренінги для того, щоби з одного боку вони краще інтегрувалися у наше церковне і громадське життя, а з іншого боку, щоби вони готувалися до нового періоду життя на чужині у тих країнах, де вони як біженці сьогодні проживають.

Цей період триває досі. Ми також набираємося досвіду. Не все є просто і легко. Найбільшою потребою для нас зараз є відшукати помешкання для наших людей. Тому що німецькі родини проявили досить велику жертовність, великодушність і щедрість, але їхні засоби також є обмеженими. Тому німецька держава хоче поступово перебирати відповідальність за проживання тих осіб на себе, але не все відбувається так просто. Тому першочерговим викликом зараз є знайти помешкання для наших людей.

Іншим викликом є забезпечити їм катехизацію. Адже ці люди горнуться до церкви, вони хочуть чути Боже слово. І дуже часто, якщо вони походять з центральної чи східної України, вони мали обмежений доступ до церкви або мали досвід якогось іншого спілкування із представниками Церкви, аніж це вони зустрічають у нас, в Німеччині чи країнах Скандинавії. Тому перед нашими душпастирями стоїть великий виклик, велике завдання. Але я радий, що ми у міру наших можливостей і сил, за допомогою наших німецьких друзів, намагаємося і робимо те, що в наших силах, щоби нашим людям облегшити процес інтеграції в країнах нового поселення

– І наприкінці, Ваше Преосвященство, яким чином кожний активний вірний чи вірна нашої Церкви може будувати синодальність/соборність Української Греко-Католицької Церкви?

– Соборність — це доволі гарне, а інколи навіть пафосне слово. Але насправді йдеться про щось доволі просте і людське. Йдеться про родинний дух. Йдеться про те, що наш Блаженніший Любомир окреслював: передовсім в усіх обставинах життя залишатися людиною. А це означає, насамперед долати у собі байдужість. Соборність означає те, що я зауважую поруч із собою іншу людину, що я в центрі уваги ставлю не себе, але іншого, його потреби, його благо. І відтак стараюся йому вийти на зустріч. Саме це може бути першим кроком до великої соборності — просто усміхнутися до іншої людини, сказати їй добре слово, поцікавитися її життям та справами, поцікавитися чи ви вже добре облаштувалися на місці нового перебування, як справи у ваших рідних в Україні, що вас турбує чи хвилює. І такі прості звичайні людські жести не раз спричиняють доволі велике єднання.

Я багато спілкуюся із нашими людьми, зокрема і з новоприбулими з України. Цікаво, що мій останній досвід парафіяльних відвідин говорить про те, що кожна така розмова закінчується запитання зі сторони тих людей: «А як знайти дорогу до Вашої церкви? Скажіть адресу вашої церкви чи вашої громади». І це, власне, показує, як крок за кроком будувати оце велике церковне сопричастя, про яке ми сьогодні тут радимося і говоримо. Все починається із людської уваги та людського рівня. І вже потім на рівні взаємолюдських відносин можна будувати щось велике, щось святе, щось божественне.

Розмовляв о. Іван Вихор,
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ