Владика Борис (Ґудзяк) про служіння серед мігрантів (2 ч.)

Розмовляла Світлана Духович: 

Як можуть співіснувати почуття приналежності до українського народу з інтеграцією в суспільство, в якому проживає емігрант?

За що я батькам дуже вдячний і що, вважаю, дуже важливо плекати – це почуття власної гідності. Дуже часто іммігранти, з певних об'єктивних, але також і суб'єктивних причин, почуваються вторинними, другосортними, мають глибоке почуття меншовартості. І ця меншовартість обтяжує, це комплекс, який викривлює, через який людина корчиться. Іншість дуже часто сприймається більшістю із скепсисом чи навіть агресивно. І перед тим скепсисом, а тим більше перед агресією ми себе захищаємо і закриваємо, ми не є вповні вільні. Ми бачимо, як багато людей соромляться України, соромляться того, що в Україні відбувається. Більше ніж половина, може дві третини молодих українців в Україні сьогодні декларують, що за першої нагоди виїхали б з України. Отже, вони виїжджають, бо не хочуть того, що є в Україні, а виїхавши, хочуть це забути. Але це їхнє, це частиною їхнього ДНК, їхньої плоті. І коли ти перекреслюєш самого себе – свою мову, свою культуру, свою історію, відбувається певне автокаліцтво. І зрозуміти це, зберігати критичну позицію до своїх народних, національних пороків, але лишитися гідною людиною – це непростий виклик. І, на мою думку, Церква повинна допомагати людям у цьому самостановленні. 

Я дуже батькам вдячний за це. Вони не говорили “Будь гідним” чи “Знай свою гідність”, а передавали це якось цілісно, акцентуючи на всьому українському не в протиставленні, а в симфонії з навколишнім, зовнішнім світом. Був період, коли я був підлітком, я сердився на батьків, що вони мене назвали Борисом. У місті, де мешкало двісті тисяч людей, я був єдиний Борис. В Україні Борисів мало, є Борис Абрамович, Борис Давидович, церков Святих Бориса і Гліба ми не маємо, але у Франції скоро будемо мати. Отже, були такі моменти, але тепер я бачу, що ім'я Борис – це візитна картка, бо як я назвуся десь Борис, наприклад, тут було сто єпископів у школі нових єпископів, а Борис єдиний, і як я себе представив “Борис з Парижа”, це запам'ятовується. Ми повинні розуміти, що наша іншість і наша слабкість є тим, де Господь нас буде благословити. Це принцип, який святий. Павло підкреслює: “Я сильний там, де я слабкий, бо там, де я слабкий, там працює Господь”. І побачите, що різні наші немочі і навіть наші пороки є там, де проявиться Божа благодать. От це є ключ нашої гідності, а не якесь автозвеличування, чи «випендрювання», у своїй українській, греко-католицькій чи іншій ідентичності. 

Господь наш воплотився в певний час, в певному місці, з певною мовою і з певною культурою, тим Він освятив конкретність, конкретність кожної людини, і кожна мова, кожна культура є гідна, Богом створена, Богом дана. І коли ми шануємо себе, ми також шануємо і інших, і відбувається тоді злагода між різними: постає зацікавленість, захоплення красою іншого при шануванні свого. Тепер ми будемо, надіюся, з великою увагою читати Шевченка в цьому ювілейному році, оце глибоке: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь”, – є дуже важливим для іммігрантів. 

Проблема нової української трудової еміграції є викликом для всього українського суспільства. Ця проблема особливо стосується подружжя і дітей. Як Церква в Україні намагається відповісти на цю проблему?

Багато ще в нас попереду. Це дуже нові питання, нові проблеми. Ця відстань є фізично великою, з другого боку, існує віртуальний контакт. Колись, навіть на відстані, соціальні табу стримували від певної поведінки, колись одружена жінка не могла собі публічно дозволити той чи інший крок; батька також більше стримувала загальносуспільна настанова і думка. Сьогодні в цій розгнузданості, яка запанувала після шістдесятих років, після сексуальної революції, яка також принесла певні позитивні плоди, наприклад скріпилося певне розуміння гідності жінки, – але все це є дуже новим і свіжим викликом. Ця еміграція відрізняється від всіх попередніх, і годі щоб Церква мала якусь “магічну паличку”, якийсь метод, який здатний уповні відповісти відразу на цей виклик, немає якогось “Нескафе” – порошок, кип'яток і задоволення. Взагалі, щодо всіх питань – соціальних, родинних, політичних і тих, що стосуються корупції – як Церква працює? Церква старається виковувати цілісну людину. Систематична релігійна практика, молитва зранку і звечора, участь у Богослужіннях, приймання Святого Причастя, Сповідь – це засоби, і якщо вони практикуються систематично, то дають силу у періодах спокуси чи упадку, у моментах особливого виклику. Отже, все життя Церкви є певною відповіддю на всі людські виклики. Очевидно, це дуже добре, що з'являються тепер молоді спеціалісти, які вчаться в різних програмах - душпастирських, комунікаційних, психологічних, богословських – і ці відповіді, ці методології крок за кроком формуються. На жаль, для багатьох бракує цієї здатності відповісти, цієї опіки, і люди дуже терплять, передусім діти. 

Ви самі є дитиною українських емігрантів... Чи цей досвід якимось чином впливає на ваше теперішнє єпископське служіння серед емігрантів?

В кожній мікросекунді. Я є тим, ким є, через цей досвід. Богу дякувати, що я більш-менш володію українською мовою, є ціла низка навичок. У нашій сім'ї збереглися певні жести, певні відривки, рефлекси, які затратилися в Україні тому, що ми жили не під радянським режимом, і певні традиції, як релігійні, так і національні, народні, можна було зберігати. Наприклад, як позначався час: моя мама на Йордан позначала вікна солом'яними хрестиками. Вона розказувала мені, що, ріжучи хліб, треба хрестити його (не знаю, чи завжди це робила, бо не дивився, як вона ріже хліб). Якщо хліб упав на землю, його піднімали і цілували. Багато таких непомітних жестів, сакраментальних настанов мені передавала родинна обстановка, і наша Церква, і школа іконознавства, і молодіжна організація “Пласт” – за це я їм дуже вдячний і це допомагає якось передавати пережиття Бога в нашому житті тут і тепер. 

Владика Борис (Ґудзяк) про служіння серед мігрантів (1 ч.)

uk.radiovaticana.va