АКТУАЛЬНО

Владика Борис (Ґудзяк): «У найбільш тяжкий момент не можна відступати, а треба зробити ще три кроки вперед»

Четвер, 30 квітня 2015, 09:13
Поважати гідність іншого, вміти слухати та сміятися зі своїх поразок – це три уроки успіху від президента Українського католицького університету, Єпископа Паризької єпархії УГКЦ Бориса (Ґудзяка).

Учень патріарха Йосипа Сліпого продовжив «велику ідею» – відродження національного, духовного та інтелектуального потенціалу українців. Навколо нього гуртуються лідери думок, інтелектуали та громадські діячі. Більшість з них навчилися ділитися своїм досвідом і відкривати в людях приховані можливості. «Важлива не лише ціль, важливі і засоби її досягнення», - повторює владика Борис (Ґудзяк). Він закликає не боятися нових викликів, не відступати у найтяжчі моменти і вчитися брати на себе відповідальність у творенні нових проектів. Поради про те, як починати «велику справу», далі у розмові.

Владико, після Майдану, в час війни Україні як ніколи потрібні реформи, нові проекти. УКУ ви також розбудовували в ненабагато легші часи. Часто талановитим людям бракує рішучості, впевненості, є банальний страх піти не своїм шляхом. Як розпізнати свою дорогу, своє покликання? 

Може бути багато допоміжних чинників, щоб розпізнати свій шлях. Я ж даватиму поради на підставі мого досвіду і переконань. Кожен з нас має свої бажання і плани, але є також Господній провід. Божа воля дуже часто проявляється через оточення, через наші зацікавлення до певної справи. Господь діє через природу. Часом Він спрямовує проти течії. Дуже важливо вчитися слухати. Відновлювати свою здатність чути Божу волю. Чути звук душі. Наше майбутнє може розвиватися поступово, систематично по довгій траєкторії, а можуть бути дуже різкі повороти долі. Духовні наставники наголошують, що критерієм для пізнання Божої волі є властиво мир і щастя. Має бути відчуття, що це саме та справа, до якої ти покликаний. Ми є щасливі, коли здійснюємо Божу волю. Маю особистий приклад. Я не конче хотів бути неодруженим священиком. Закінчив семінарію в 23 роки і до 38 перебував у роздумах. 

Цей час заповнювали переїзди з однієї країни до іншої, навчання та інші справи. І тільки після закінчення довголітньої докторантури і довготривалої адаптації до життя в Україні з її динамічними змінами я відчув, що Господь кличе мене бути неодруженим священиком. Тоді вже стало неважливо, що я хочу. Я почав сміятися з того, що хотів. Усвідомлював, що Господь неодноразово провадив мене дорогою, яку не вибрав би сам і яка була не прогнозованою для мене. І що саме ця дорога стала моїм щастям і моїм спасінням. Я й далі так сміюся, бо часто доводиться робити багато речей, які не хочеш. Багато рутинних речей. Наше нове становище часто спонукає нас робити те, до чого раніше в нас не було особливої жаги. Почуття обов’язку, любов до людей, любов до дитини, розуміння творчого потенціалу. Сьогодні ми трішки індоктриновані, бо думаємо, що наше щастя пов’язане із сповненням наших бажань. Бог провадить нас до щастя, яке є більшим за наші бажання і яке є більшим за наші уявлення. Коли ж керуємося своїми похотями, то будуємо у своїй господі дуже низький дах і відрізуємо певні можливості.

Зі свого досвіду скажіть, чого точно не варто робити, втілюючи свою ідею? Можете пригадати свої помилки?

Ніколи не варто ображати людей, принижувати. Не варто йти до доброї цілі поганими засобами. Треба розуміти, що не лише ціль важлива, але й цілий процес, бо ми ніколи не знаємо, чи ми до цілі дійдемо. Але наш шлях, наше життя може обірватися на половині дороги. І тоді постане питання: "Я йшов лукавим методом, йшов по трупах до мнимо доброї цілі?". Важливо щодня проводити собі іспит совісті і перевіряти, чи я не роблю такого, що не слід робити. 

Як розрахувати свої сили? Який ресурс є визначальним – інтелектуальний потенціал, фінансове забезпечення, внутрішній духовний стимул чи щось інше?

Усі аспекти життя спрямовані до цілісності. Немає легкої форми. Якби я міг відповісти на це питання категорично і авторитетно, то хтось зробив би це раніше. Пошук підходів до  життєвих проектів – це і є сама тканина життя. Аби застерегти себе від негативних, нечесних засобів, варто свої наміри і плани перевіряти у дискусії з людьми, які пройшли такий чи подібний шлях. Йдеться не лише про експертну оцінку чи поради, а про свідчення досвіду. Дізнавшись, що хтось пройшов таким же тяжким, тернистим шляхом, ми заспокоюємося і сповнюємося наснагою та терпінням йти далі. Також така бесіда може захистити нас від ілюзорних мрій, від безпідставної фантастики. Хтось із порадників може звернути нашу увагу на важливі передумови для початку нової справи. Мовляв, чи подумав ти про перший-другий пункт і чи всього тобі вистачає. Це стосується як великих, так і менших планів.

Не варто призупинятися чи відступати від роботи, коли стає дуже тяжко. У найбільш складний момент треба постановити, що я роблю ще три кроки вперед. Наприклад, не кидаю навчання, недописавши дипломну роботу, а зроблю це вже після захисту.  Завершивши певний етап будь-якої справи, починаєш менше її боятися. Озираючись в минуле, розумієш, що перспектива руху в тому ж напрямку вже не виглядає такою обтяжливою. Я кажу це з досвіду, бо хотів одного разу покинути аспірантуру, коли було дуже багато письмових робіт. А мені підказали, мовляв, ти закінчи спочатку семестр, напиши ті роботи, а потім будеш думати, як далі рухатися. 

А якщо трапляються поразки? Під їх впливом людина може або зламатися, або стати сильнішою. Як сприймати поразки? 

Бог, який прагне нашого щастя, працює навіть з нашим гріхом. Різні невдачі є також нагодою. Якщо ми стаємо здатними це зрозуміти і робимо висновки на підставі поразок, то ці невдачі стають моментом росту. Нагодою для певного смирення. Я звертаю увагу на етимологію цього слова "смирення" – тобто життя з миром. Ми перебуваємо в мирі, коли є в правильному відношенні з реальністю. Іноді саме поразка відкриває нам дійсність. Дуже добре жити з дійсністю, а також її творчо збагачувати і змінювати. Багато наших розчарувань пов’язані з нашими нереальними очікуваннями. Поразки не повинні нас бентежити. Зрештою, життя закінчується найбільшою поразкою – смертю. Людина без віри живе в постійній тіні остаточної, неминучої, тотальної поразки. А наша віра в Христове воскресіння перетворює найбільшу поразку і всі мікропоразки на перемогу. Ми отримуємо сміливість йти вперед, розуміючи, що наша поразка не є кінцевим провалом. Якщо віримо, що наше життя є великим благодатним скарбом, а не химерою, то по-іншому оцінюємо усі його повороти. Навіть розставання не є повсякчасним. Я от надіюся, що в Божому Царстві зможу засісти за великим столом зі своїми студентами УКУ і в світлі Божої благодаті згадати про все. І всі ті поразки будуть суєтою. 

Чи не було у вас страху, сумнівів, що в один момент усе може рухнути, щось піде не так або просто не вистачить сил? 

Було багато разів. Зустріч з труднощами в проекті УКУ були, є і будуть. Однак над цим задумом завжди витало велике Боже благословення. По-перше, ця ідея не є моєю. Це був задум митрополита Андрея Шептицького. Патріарх Йосип Сліпий плекав цю ідею за найвищий пріоритет. Після звільнення він відразу взявся за створення університету у 1963 році в Римі. Розвиток цього вишу – це не лише праця, творення програм, пошук викладачів, засобів, а це і спілкування з молодими людьми, які дають енергію, світло і радість. Це спілкування дає наснагу, щоб контекстуалізувати різні труднощі. 

Девіз УКУ «Візьми і зроби» ви, напевно, обрали невипадково. Чому обрали саме ці слова?

Девіз виник у певний момент, коли я відчув застій, нарікання, претензії на рівні академічної спільноти. Мовляв, нам ще те чи інше не зробили, ще треба щось покращити. Моя відповідь була така: "Та візьми і зроби!". Тоді я відчув, що середовище стало супердинамічним і трохи вигідницьким, і треба було знайти чіткі слова заохоти. 

Владико, вам якось вдавалося знайти ті слова заохоти. Ефективний менеджмент не може існувати без корпоративної культури. Всі знають про особливу атмосферу УКУ. Ви змогли згуртувати навколо себе прогресивних і активних людей - інтелектуалів, громадських діячів і духовних лідерів. Як вам вдалося їх запалити?

Я це робив не сам. Господь керував цим процесом. До проекту долучалися сотні людей зі своєю жертовністю і щирістю. Найважливіше – це любити людей. Вони відчувають щире ставлення, яке визнає їхню дану Богом гідність, їхній потенціал. Дуже важливими є гумор і гра, які відкривають людей. Гумор і гра – це не категоричні речі, а таїнственні. Думаю, в університетському спілкуванні немало щирої любові, жертовності, солідарності, підтримки гідності одне одного. Також є чимало гри і сміху.

Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий закликав: «Великого бажайте!» Але в житті виникає суперечність – можеш стати Доном Кіхотом, який мріє, але не досягає, можеш залишатися другом Санчо Пансою, який задовольняється тим, що має. Чи треба людині ставити межу між доступним і стремлінням до більшого? 

Межу ставити варто. Але треба розуміти, що «велике» не означає досягнень якихось гігантських масштабів. «Велике» – це зробити шедевр зі свого життя.  Стати віртуозом у слуханні. Навчитися слухати свого чоловіка, свою дружину, дітей. Бути великим слухачем, великим любителем тих, хто є поруч. Жити в повноті до можливостей свого життя так, щоб вінця трішки переливалися. 

Коли люди чують пораду «навчитися слухати», то відразу називають контраргумент, що хочуть бути і почутими…  

Краса дисципліни слухання в тому, що, практикуючи її, ти іншим допомагаєш навчитися слухати. Ти свідчиш, що це можливо й інших стимулюєш до цього. Тобто якщо ми вміємо слухати, то хтось зуміє і нас почути. У мене було багато періодів самотності, почуття залишеності. Хтось, на кого покладався, не зрозумів і не підтримав. Я завжди шукав розумних, мудрих, правдивих людей, які мають глибоке духовне коріння, щоб з ними ділитися своїми слабкостями, переживаннями. Вони мене скріплювали, потішали і допомагали мені з себе сміятися.  

Запам'яталося зі слів одного з проректорів, що однією із цілей університету є не лише дати студентам знання, але і навчити двох важливих слів «дякую» і «пробачте». Що ще важливе ви порадили б?

Сьогодні не кожен володіє мистецтвом молитви. Людина, яка молиться, змінює все – і працю, і відпочинок, і плани, і ставлення до майбутнього. Це зцілює наші жалі щодо стосунків із батьками та іншими людьми. Молитва зцілює минуле, а також відкриває майбутнє. Ставить нас перед великим Богом. Я б радив бути в русі, у спорті, у лоні природи. Багато хто з нас сидить у віртуальному світі комп’ютерів, а як важливо бачити небо. Обрії, пройтися полем. Заохочую піти до Унева на прощу в травні. 

У сучасному світі - чи то на роботі, чи то в сімейному колі - часто вирує хаос, немає миру і спокою. Люди втрачають порозуміння. Доволі часто через цей хаос виникає взаємна байдужість навіть у досить успішних великих проектах. Як цього уникнути? 

Ми легко входимо в діалектику одне з одним. У комунікації одне з одним нам треба Третього – присутності Божої і свідомості таїнства. Усе, що ми робимо на роботі чи в повсякденному житті, є важливим, але є щось більше. Є щось більше ніж моє бачення, як ти маєш виконати те чи інше завдання, чи виконав ти усі вимоги. Коли ми закриваємося від більшого, наша діалектика стає або нашою перемогою, або поразкою. Тоді виникають страхи, агресія, неспокій. Коли ми бачимо, що є великий Бог, і Він повиває тебе і мене любов'ю, з'являється легкість і спокій. 

Розмовляла Ірина Наумець
ipress.ua

ПУБЛІКАЦІЇ

Сім тез про служіння священика в лікарні14 жовтня

Навіщо священики присутні в лікарні? В яких ділянках Церква і медики співпрацюють сьогодні? Як реагують хворі на присутність священика? Ці...

МЕДІА
Prev Next