Владика Михайло (Бубній): «Де Церква тебе потребує − туди ти повинен бути готовий піти»

Владико, коли ви як єпископ вперше потрапили на служіння до Одеси, з якими проблемами і викликами зіштовхнулися на теренах Південної України?

Перед тим як відповім на ваше запитання, зроблю історичну ремарку. До єпископської хіротонії я служив як ієромонах у Згромадженні редемптористів, яке є місійним згромадженням у Католицькій Церкві. Митрополит Андрей Шептицький, відвідуючи наші поселення в Канаді у 1910 році, зустрів там бельгійських редемптористів-місіонерів, побачив їхнє служіння для українських емігрантів, ознайомився з їхньою харизмою і забажав мати таких місіонерів у своїй Львівській митрополії. Це бажання стало дійсністю вже у серпні 1913 року, коли перші бельгійські місіонери-редемптористи прибули в Галичину і тимчасово замешкали у літній резиденції митрополита Андрея Шептицького в Уневі. Звідси вони почали своє служіння, заснували чернечі доми у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та Ковелі, а відтак утворили Львівську віце-провінцію, яка у 1989 році отримала статус провінції. Ця провінція дала можливість дуже багатьом юнакам, зокрема й мені, віддати своє життя у посвяту і на служіння Господеві, Його святій Церкві та українському народові. Ця провінція народила багато славних і вірних синів нашої Церкви та українського народу, серед яких є вже чотири блаженних українських новомученики. Харизма Згромадження редемптористів навчила нас бути вірними апостоломи та місіонерами Христовими, незважаючи на інколи дуже складні обставини життя.

Я дякую долі, що мав можливість навчатися у Вищій духовній семінарії редемптористів у Польщі, бо саме там я часто зустрічався і спілкувався з місіонерами різних країн, зокрема з Африки, Азії, Південної Америки, Аргентини, Болівії та інших країн, оскільки дуже багато редемптористів Варшавської провінції працювали і продовжують працювати в різних країнах світу. Вони радо відгукувалися на запрошення ректора семінарії і прибували та розповідали нам, студентам, про своє місійне служіння, про культуру і виклики в тих країнах, про те, як люди на місійних теренах довший час чекали своїх апостолів і з відкритим серцем прийняли їх та уважно і з великим зацікавленням вслухаються у Слово Боже і долучаються до життя парафії.

Коли я закінчив семінарію, священиче служіння було для мене рівнозначне поняттю бути апостолом-місіонером. А це завдяки тому, що вся семінарійна програма була сконцентрована на тому, щоб виховати в нас місіонера-апостола і дати нам розуміння основного меседжу Ісуса Христа до своїх апостолів: де Церква тебе потребує − туди ти повинен бути готовий піти, незважаючи ні на що.

Боже Провидіння так провадило, що я майже все своє сімнадцятирічне ієромонаше служіння провів на Галичині. Я навіть не міг собі уявити, що прийде такий час і Господь захоче мене послати на служіння до Одеси, в якій я до цього часу жодного разу не мав можливості бути. Для мене південні терени завжди були далекі й незнайомі, а тут Церква кличе до служіння на тих теренах і ще й не просто як ієромонах-місіонер, а єпископ.

Коли я працював на Галичині, де є довголітня традиція, де вже побудовані церкви, де є вже все необхідне здавалося б для нормального життя і служіння – семінарія, родина, друзі, знайомі, – я почувався там дуже добре, почувався звичайним священиком і мені було приємно й радісно, що люди так чисельно приходять до храму, причому не тільки у неділі чи свята, а й будні. Натомість, коли я почав служити на південних теренах України як єпископ і відвідувати маленькі наші громади, служити в невеличких новозбудованих храмах, каплицях або взагалі пристосованих до цього приміщеннях, я зрозумів, що таке бути не тільки священиком, а й справжнім апостолом Христовим. Каже Ісус Христос: “Тож ідіть і навчіть всі народи...” (Мт. 28, 19). Цей заклик Ісуса стосується не тільки певних категорій духовенства, він стосується також кожного єпископа, священика, диякона чи семінариста – без винятків – бути готовим іти туди, де Церква і Христос тебе потребує. Христос не каже, що треба йти і вчити тільки свій народ. Він наказуєте вчити всі народи. А наше духовенство і монашество (не всі, звичайно, але, на жаль, більшість) навіть не хоче йти до свого народу на півдні, сході чи в центрі України, не говорячи вже про інші народи. На жаль, від багатьох можна це почути таке: у мене в Галичині є сім'я, родина, майно, у мене тут дружина має роботу, мені тут зручно, добре, я не можу туди їхати служити... І хоч це прикро стверджувати, подібні відмовки можна почути і від неодруженого священства, і від монашества.

Біографія владики Михаїла (Бубнія), Екзарха Одеського та Адміністратора Кримського УГКЦ

А тепер хотів би повернутися до вашого запитання. Проблеми і виклики, з якими я зіштовхнувся на південних теренах України... Насамперед, це брак духовенства. Наших вірних є тут досить багато, але проблема в тому, що вони розсіяні по всій території – містах і селах. Хоч вже минула чверть століття після виходу нашої Церкви з підпілля, велика частина цих теренів ще не огорнена душпастирською опікою нашої Церкви. У тих містах чи селах, де вже засновані наші парафії, люди тішаться, що матірня Церква їх не забула і що вони мають можливість ходити до своєї Церкви й задовольняти свої духовні потреби та зростати духовно у вірі батьків. Але на жаль, велика частина південної території, на якій розсіяні вірні нашої Церкви, не має ще своїх священиків і наших парафій, тому люди змушені долати десятки чи навіть сотні кілометрів, щоб узяти участь у недільному Богослужінні.

Ще однією чималою проблемою в розбудові нашої Церкви на цих теренах є, звісно, фінансові труднощі. Усі ми свідомі того, що без фінансів багато не розбудуєш. Маленька громада не здатна утримати священичої родини і побудувати церкви, тому значна частина цього фінансового навантаження лягає на плечі правлячого єпископа.

Зазвичай парафії на місійних теренах засновуються з однієї чи двох сімей. Трапляється, але рідко, що кілька або кільканадцять греко-католицьких родин відразу збирається, щоб заснувати парафію. Звичайно буває так, що одна сім’я хоче свого священика, звертається до єпископа, щоб скерував до них священика, а тоді душпастир приїжджає і починає служити в хаті цієї сім'ї. Потім шукають відповідне місце, щоб можна було зібрати більше число людей, а потім докладають максимум зусиль, щоб побудувати храм. І так крок за кроком зростає громада і будується Церква.

Одеський екзархат складається з чотирьох великих південних областей: Одеської, Миколаївської, Херсонської та Кіровоградської, а до Кримського екзархату належить уся територія АР Крим. Загальна площа тільки Одеського екзархату становить 110 957 кв. км (для порівняння: площа України − 603 628 кв. км, трьох галицьких митрополій – Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської, майже втричі менша за один наш екзархат і становить тільки 49 584 кв. км).

В Одеському екзархаті наша Церква найбільш розбудована в Херсонській області, а найменше – у Кіровоградській. Ще багато потрібно засновувати нових парафій і працювати над розбудовою вже заснованих, тому що сама місійність Церкви цього вимагає. Дуже багато потрібно ще докласти зусиль, щоби розвинути нашу Церкву на цих теренах. Південна Україна чекає своїх місіонерів, свою Церкву і ревних апостолів.

Ви кажете, що потреби великі. Скільки ви вже готові прийняти майбутніх місіонерів в Одеський і Кримський екзархати?

Якщо говорити про саму Одесу, то на сьогодні мені потрібно щонайменше п'ять священиків для роботи в курії та обслуговування парафій. У травні цього року ми відкрили нову парафію в Одесі, у червні посвятили наріжний камінь під будівництво храму в одній із військових частин і готуємо проектну документацію для будівництва духовно-пасторального центру в м. Одесі. Крім цього, потребуємо принаймні двох священиків для служіння у морському, як військовому, так і цивільному, капеланстві. Отже, тільки до Одеси мені потрібно щонайменше вісім священиків.

Коли йдеться про Одеський екзархат в цілому, то на сьогодні можна було б прийняти п'ять священиків. Наприклад, у м. Вознесенську (Миколаївська обл.) ми маємо квартиру, маємо ділянку під будівництво храму, є вірні, але немає священика. А Кримський екзархат із нетерпінням чекає як мінімум трьох священиків. Є житло, місце для служіння, сформовані парафії, але немає апостолів – на початку анексії майже всі священики покинули стадо своїх вірних (крім о. Богдана Костецького) і тепер тільки двоє священиків обслуговують п'ять парафій, відстань між якими становить від 150 до 280 км.

Як ви гадаєте, що відлякує священиків від служіння на Півдні?

Думаю, насамперед стереотип, що там дуже важко. А чому важко? Бо далеко від рідних, мало вірних, фінансові труднощі тощо. Не кожний священик і не кожна їмость (дружина священика. − Ред.) готові покинути все та їхати далеко від своєї родини і батьків. Щоб хоч якось зарадити цій ситуації, була створена Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, аби плекати покликання з-поза Галичини і виховувати майбутніх апостолів саме для тих людей і для служіння на південних, центральних та східних теренах.

Заснувати парафію, побудувати церкву, організувати життя парафії – це все труднощі, але водночас це також покликання священика як апостола. Звісно, що набагато простіше прийти на готову парафію і там служити, бо попередники вже “протоптали стежку” своєю важкою працею. Дуже зручно і комфортно, коли вже стоїть іконостас, милуєшся гарним розписом, відправляєш Богослужіння у великій церкві, маєш перед собою маси людей. Але ж це плоди важкої праці твоїх попередників! Якщо ти справжній священик-апостол, то повинен бути готовим приїхати на незоране поле, дякуючи Господеві, що є принаймні дві сім’ї, які хочуть бути твоїми парафіянами, і з тих двох сімей почавши, створити згодом громаду, потім побудувати храм і аж тоді втішатися своїми плодами – а це потребує неабияких зусиль. Але ж це власне і є завданням священика, місіонера і апостола. “Ідіть і навчайте всі народи...” Це є місія Церкви Христової. Тут є чому повчитися від римо-католиків.

При цій нагоді я хочу висловити щиру подяку своїм священнослужителям Одеського і Кримського екзархатів, які не побоялися бути справжніми апостолами, зуміли побороти страх і непевність, приклали і продовжують докладати всіх зусиль для того, щоб наша Церква розвивалася, щоб ім’я Господнє було прославлене на цих теренах і щоб вірні бачили в них справжніх Христових пастирів.

Потреби у вас великі, але, очевидно, ви не братимете на служіння абикого. Які у вас вимоги до кандидатів-душпастирів?

Для мене першою і основною вимогою до кандидата, який хотів би служити в повірених мені екзархатах – це бажання служити на цих теренах. “Великого бажайте”, – писав колись патріарх Йосиф до свого духовенства і вірних. Отже, бажання кандидата зробити щось особливе і велике для Церкви Христової і на славу Божу − це і є першою характерною рисою доброго кандидата. І до цього він повинен мати покликання.

Другий критерій – наскільки кандидат зв’язаний із родиною і наскільки він вільний від родини. Чи він є зрілий, щоб працювати на тих теренах, якщо йдеться про кандидата з Галичини. Дуже важливою прикметою є людська і духовна зрілість, бо все інше з часом додасться чи набудеться.

Якщо одружений, то також дуже важливим є те, наскільки дружина відкрита до такого служіння. Хочу сказати велике спасибі нашим їмостям в Одеському і Кримському екзархатах за те, що вони постійно підтримують і допомагають своїм отцям у непростому служінні. Зізнаюся, що в екзархаті були такі ситуації, коли священик прагнув повернутися в Галичину, а дружина казала “ні” – і священик залишився та ще й став успішним апостолом. Але, на жаль, маю кілька священиків, яких покинули дружини і виїхали з дітьми в Галичину до батьків. Прикро, але що вдієш...

Як ви відшукуєте своїх вірних на Півдні України?

У багатьох містах і селах ми маємо вже засновані парафії. Там є священики і громади вірних. Як я вже зазначив попередньо, вірні приїжджають за десятки і сотні кілометрів із сусідніх сіл чи міст, аби взяти участь у Богослужінні або запросити священика похрестити дитину, поховати когось із родичів чи уділити якісь інші Святі Таїнства. Тож священик при цій нагоді вивчає ситуацію, налагоджує зв’язки з місцевими вірянами та цікавиться, чи є ще більше там наших вірних і чи хотіли б мати свою греко-католицьку громаду. Якщо отець бачить потребу в заснуванні там громади, тоді повідомляє мене, що в такому місті чи селі є потреба відкрити нашу парафію і ми шукаємо можливості це зробити.

А буває і зворотний зв'язок, коли родини звертаються безпосередньо до нас із проханням створити громаду, тоді ми дуже радо намагаємося їм допомогти.

Південь України − це переважно російськомовний регіон. Яке ставлення до УГКЦ і чи змінилося воно з початком війни на Сході і анексією Криму?

Хоча моя єпископська інтронізація збіглася з початком війни на Сході та анексією Кримського півострова і мені важко оцінювати, як було перед тим, але, думаю, що ставлення місцевого населення до нашої Церкви відтоді значно змінилося, причому в позитивний бік.

Раніше, коли з огляду на історичні обставини наша Церква не була присутня на цих теренах або коли вона після виходу з підпілля була дуже непомітною, різні конфесії створювали серед людей певний стереотип про УГКЦ. Нас представляли як схизматиків, єретиків, небезпечних бандерівців, інколи навіть найстрашнішою сектою. Коли ми розпочали і розвинули своє служіння тут, на цих теренах, уже ніхто сьогодні не може такого про нас сказати, тому що люди нас бачать, навіть більше, нас тут уже знають, з нами спілкуються, на нас і на нашу діяльність дивляться по телебаченню, нас чують по радіо. Ситуація дуже змінилася в кращий бік. І зараз, я б сказав, є дуже великі виклики для нашої Церкви на цих теренах, тому що з початком військової агресії Росії в Україні дуже багато вірян, які колись себе ідентифікували з Московським патріархатом, з огляду на те, що деякі священики відкрито проголошують антиукраїнські гасла і займаються політикою, не мають більше бажання і не хочуть ходити до їхніх церков.

Коли йдеться про російськомовне середовище, то тут немає жодних проблем. Хоча місцеві звикли говорити російською, але це не означає, що вони не знають української мови і в душі не почуваються українцями. Просто історичні обставини їх до того змусили, але в душі вони почуваються громадянами України і можуть спілкуватися чи то російською, чи українською мовою, подібно як і наше духовенство вільно володіє тими двома мовами, і коли потрібно з кимось перейти на російську - це не становить труднощів.

А яка у вас співпраця з місцевою владою? Відомо, що раніше в Одесі УГКЦ не хотіли давати земельну ділянку для будівництва храму. Чи щось змінилося?

Співпраці як такої немає. Ми стараємося знаходити серед депутатів окремих осіб, які нам допомагають вирішити якісь юридичні чи документальні питання. Коли йдеться про виділення земельної ділянки для нашої громади, то тепер навіть про це не йдеться. Мені одразу дали зрозуміти, що це неможливо і навіть не очікуйте, принаймні в Одесі. Тому ми робимо все необхідне для того, щоб знайти фінанси і купити не одну, а декілька земельних ділянок у різних районах цього міста. Сподіваємося, що для такого благого діла і для слави Божої Господь пошле нам щедрих добродіїв і жертводавців, імена яких будуть навіки записані у Книзі Життя перед престолом Всевишнього.

Поговорімо про Кримський екзархат. Що сталося після анексії Криму зі священиками і як зараз відбувається служіння?

Із моїм призначенням на єпископа (13 квітня 2014 року) і Адміністратора Кримського екзархату саме сталася анексія Криму. До анексії там було одинадцять наших чинних парафій і служило п’ятеро наших священиків. З початком анексії утворилася дуже складна ситуація. Усі, особливо проукраїнськи налаштовані громадяни, почали відчувати дуже сильний психологічний тиск: невідомо, як розвиватимуться події, що буде завтра, чи почнуть стріляти, чи ні, що буде з їхніми родинами, як з ними поводитимуться окупанти і т. п. Тому одружені священики, які на той час служили в Криму, попросилися виїхати з півострова. Вони мали розмову з Блаженнішим Святославом і зі мною. Дуже важко було тоді прийняти рішення, бо люди залишалися без пастиря, але з огляду на те, що вони сильно просилися і представляли ситуацію як дуже загрозливу для них та їхніх сімей, їм було дозволено покинути парафії. Отже, усі виїхали, крім одного…

Протягом перших двох років анексії Криму в Кримському екзархаті душпастирювало чотири священики – один одружений, як я вже казав, о. Богдан Костецький, і три ченці, – василіанин, редемпторист і студит. Властиво, завдяки тому, що чоловічі богопосвячені спільноти відповіли позитивно на моє прохання про священиків, нам вдалося врятувати наші спільноти в Криму. Але на сьогодні ситуація там є дуже складною, бо ігумен студитів відкликав свого ченця з півострова, а василіанському ченцеві заборонили в’їзд на територію Криму, тому там залишилося тільки двоє священиків, котрим не під силу обслужити п'ять парафій. Час від часу мені вдається когось впросити на деякий період поїхати туди послужити, але так не може тривати постійно. Треба щоб все ж таки знайшлися жертовні місіонери-апостоли серед нашого духовенства, які готові були б відповідати на знаки часу і послужити нашим вірним у Криму, що дуже потребують цієї підтримки з боку Церкви.

Щодо наших вірних і громадян України, то багато після анексії Криму покинули півострів і виїхали на материкову Україну. Але не всі мали таку можливість і тому багато змушені були залишилися в Криму. Блаженніший Святослав свого часу назвав вірних, що ходять до нашої Церкви в Криму, − ісповідниками віри. І я це можу підтвердити. Справді, не є там легко. Постійно за тобою стежать, тримають руку на пульсі, у разі порушення якогось міграційного чи іншого закону відразу відкривають судову справу і накладають штраф чи то на священика, чи навіть на парафіяльну громаду. Ми мали такий випадок у Севастополі, коли суд наклав на громаду штраф і заборонив проводити Богослужіння протягом двох тижнів через те, що отець василіанин, який там служив, перетермінував перебування на території Криму і вчасно не перетнув кордон.

Ось такий застосовують зовнішній тиск до наших вірних, аби ті не сповідувати свою віру. Але наші вірні в Криму дуже сильні духом і не зважають ні на що. Вони знають, що це їхня Церква, Церква їхніх батьків і прадідів, вони залишаються їй вірні, бо пізнали правду і правда їх робить вільними, так що не соромляться і не лякаються ходити навіть у вишиванках.

Коли йдеться про місцеве населення, то я б не сказав, що люди ставляться дуже агресивно до українців та всього українського. Бувають, звісно, випадки, що хтось там напідпитку може агресивно висловитися чи закричати. Але на загал ситуація там спокійна…

Яка головна мета вашого служіння на Півдні і якими бачите свої екзархати через п'ять чи десять років?

Основна моя мета – це розвиток! Розвиток Одеського і Кримського екзархату. А це означає персональний розвиток, розвиток парафій, інтелектуальний і духовний розвиток моїх священиків, ну і, звісно, розбудова церковних структур екзархатів до утворення єпархії, архиєпархії та митрополії (усміхається). Моїм пріоритетом є також постійна формація священиків, щоб ті, які вже служать, постійно мали можливість брати участь у різноманітних курсах, наприклад курсах підвищення кваліфікації; священик постійно має зростати – як духовно, так і інтелектуально. А цьому слугує навчальна програма, програма постійної формації для духовенства та реколекції. Від того, як священник працюватиме над собою і над своїм зростанням, залежатиме також духовний, якісний і кількісний зріст парафії.

Південні терени вкрай потребують нашого служіння. Маємо найперше забезпечити потреби наших вірних УГКЦ, але мусимо взяти до уваги, що тут ще багато нехрещених людей, дуже далеких від Бога і духовного життя. Щороку тільки в Одесі відбувається по кілька хрещень дорослих осіб. Тобто люди, приходячи до нашої Церкви, відкривають для себе духовний світ, відкривають свої серця для Бога і прагнуть Йому служити в нашій Церкві. Ми не закриваємося тільки для своїх людей. Наша Церква завжди була відкрита до всіх охочих і тих, хто шукає Бога. Тому задоволення цих духовних потреб людей − це також пріоритет у моєму служінні на цих теренах. І хочу сказати, що майбутнє нашої Церкви на цих теренах – дуже велике!

Розмовляла Анна Ященко, ПМВ
pmv.ugcc.org.ua