Владика Степан Меньок до ювілею хіротонії: «Я щасливий як єпископ, бо є свідком зміни мислення людей Східної України»

З цієї нагоди в ексклюзивній розмові для Департаменту інформації УГКЦ розмовляємо з архиєреєм про сенси, виклики, уроки і досвід єпископства. Владика Степан ділиться з нами спогадами про день хіротонії, пригадує курйозні випадки зі свого служіння. Розкриває секрети дитинства, юності та першого кохання. Також говоримо  про монашество і священство у підпіллі, ігуменство в монастирі Святого Альфонса, ректорство у Львівській семінарії, російсько-українську війну і виклики, пов’язані з нею, про любов до води і тварин та про життя на терені Східної України, яке, за словами ювіляра, є для нього радістю. Отже, розпочинаємо…

Слава Ісусу Христу! Владико, ми говоримо з нагоди 20-річчя вашого єпископства. Що означає для вас бути єпископом? Як ви собі це уявляли 20 років тому? А як розумієте сьогодні? Чи виправдалися ваші очікування?

Слава навіки! Так, розпочалося з того, що мене повідомили про те, що я буду єпископом. Щоправда, я довший час відмовлявся, але коли вже (2001 рік. - Ред.) в нашій Церкві створювався Донецько-Харківський екзархат (у 2014 р. екзархат поділено на Донецький і Харківський), то я погодився.

Як редемпторист, я дуже люблю місії...

Цей терен мене приваблював своєю місійністю. Як редемпторист, я дуже люблю місії. Тому відразу відчув, що це моє. Таким чином розпочалася моя підготовка до єпископського служіння. Це була величезна територія, площею понад 900 км. Пригадую, як на Синоді в Канаді показували карту України, то Донецько-Харківський екзархат займав третину України.

Якщо говорити про мої очікування, то вони насамперед були пов’язані з розвитком Церкви на Східній Україні. І це справдилося. Бо УГКЦ за останні 20 років сильно розвинулася.

У 2002 році було зареєстровано 19 парафій. Честь і хвала тим священникам, які відтоді почали працю над розвитком, і їхня праця концентрувалася на їхніх особах. Вони мали можливість відкривати парафії. Сьогодні в Донецькому екзархаті маємо зареєстрованими 72 парафії. Їх обслуговує 54 священники. Тому і є наші очікування, щоб ці люди пізнали Бога.

Часто запитують, чи ми відчуваємо радість від своєї праці. Звичайно, що відчуваємо. Бо є свідками зміни мислення людей. Важливо, щоб людина бачила мету в житті. А кінцевою метою кожної людини, звичайно, є спасіння її душі через смерть і зустріч з Богом. Бо тут люди зовсім над цим питанням не замислюються.

Підпільну Церкву ми вже відкрили трошки згодом, коли я став дорослим....

Пригадаймо ваше дитинство. Ви є вихідцем з Яворівщини. Ваше дитинство припало на період підпілля УГКЦ. Якою була ваша сім’я? Чи брали ви участь у підпільних Літургіях? Який найяскравіший спогад з цього періоду?

Так, пригадую дуже цікавий випадок з дитинства. Моя мама дуже хотіла, щоб я був священником. Пригадую, вона мені про це сказала, коли я мав десять років, що якби я став священником, то вона б мені купила все, що б я тільки захотів. Я собі так думав: що б вона мені такого купила?.. І вирішив, що це буде пістолет. Дуже добре це запам’ятав.

Думаю тепер: звідки в неї така ідея в той час виникла? Бо я навіть не думав, що стану священником. У нас була Російська Православна Церква, бо в нашому селі священник прийняв православ’я. У той час я з мамою ходив до церкви, вона мене за руку водила. Пригадую навіть свою першу сповідь у цього священника.  Без сумніву, перший поштовх до духовності мені дала мама. Основні молитви я сам вивчив з книжки. Старався приватно молитися щодня вранці і ввечері навіть тоді, коли служив в армії. Підпільну Церкву ми вже відкрили трохи згодом, коли я став дорослим. Мій друг сидів у тюрмі за бійку, там познайомився з греко-католицьким священником, потім з ним познайомив мене, і так ми познайомилися з підпільними редемптористами. Так зав’язалася історія і таким чином ми відкрили підпільну Церкву. Крім того, у нас у Порудні був отець, який таємно служив. Інформація передавалася таємно про Богослужіння. Ми старалися приїхати на Службу Божу, не раз їхали 20-30 км.

Хто для вас є прикладом для наслідування?

На мене велике враження створив о. Михайло Винницький. Це священник, який відсидів чотири рази у в’язниці за свої релігійні переконання. Мене вразила убогість, якої він дотримувався. Був одягнений у пошарпаний піджак. Я ще ніколи таких священників не зустрічав. Він носив таку стару шапку, шо аж соромно було з ним ходити. Я його просив скинути ту шапку, щоб він не мав вигляду жебрака. Коли він кудись приходив з паламарем, то люди зразу бігли цілувати руку паламареві, бо думали, що то священник. А він взяв ту шапку, подивився на неї і каже до мене: «Хай ще наді мною посміються».

В понеділок ми завжди мали молодіжні збори в отця Михайла. Приходили до нього і виїдали все, що було, а він тим тішився. Пригадую, одного разу не було навіть олії, на чому підсмажити, то він води налив на пательню і швиденько почав смажити. Звичайно, що він хотів бачити молодь. Старший чоловік молодіє, коли є разом із молоддю.

Яким ви були юнаком? Що любили? Які захоплення мали? Чи робили збитки?

Ой йой! Так, я був збиточним хлопцем і пригоди мав чималі. Я прочитав усі можливі фантастичні і пригодницькі романи, зокрема Жуля Верна «Двадцять тисяч ллє під водою» й інші. Бібліотекарка казала, що мені треба премію за це дати.

Наприклад, зимою я йшов із дому, відбивав собі кригу, брав велику жердину сідав і плив як на кораблі. Припливав додому, трохи відходив і повертався назад на свій «корабель». Одного разу, коли відбивав кригу, мені відсунулася жердина і я впав у воду, виліз весь мокрий, ледве до хати дійшов. Мама побачила, що я мокрий, побігла за татом. Тато каже: я його ще раз кину. А я думаю: та хай собі кидає, я і так мокрий. Але привели мене до хати і вже нічого не було.

Ого...

Так, були різні випадки. На ковзанах провалювався у воду. Коли ріка розливалася, лізли на другий бік, бо це було цікаво. Мама мене, бувало, прутом додому гнала.  Я скажу так: мене було за що бити і мама сильно била. Був такий момент, що вона мене била, а я вирішив не втікати і не реагувати, цікаво було, чим закінчиться. І вона перестала, їй стало мене шкода.

А які ще захоплення мали?

Також грав у футбольній команді, був правим нападником. Свого часу дуже добре бігав. Люблю грати на гармоніці, люблю музику.

Ви також служили в армії? Що подарував вам цей досвід?

Я завдячую армії, що навчила мене дисципліни, фізичної підготовки. Коли я прийшов в монастир, то зауважив, як то нелегко молодим людям виконати обіт послуху. Просто нема внутрішньої дисципліни і все. Найважче зректися самого себе. Тобто своє «я» підкорити ігумену. Тому дуже важливо формувати силу волі.

Звісно, як звичайний хлопець, я  пережив досвід кохання...

Згодом ви обрали монаший шлях. Що вплинуло на ваш вибір? Чому саме монастир редемптористів?

Бачиш, тут знову треба розкривати секрети (сміється. - Ред.). Мене молодь часто питає, чи я мав дівчину і чи був закоханим.

Звісно, як звичайний хлопець, я  пережив досвід кохання.  З одною дівчиною ми вже планували весілля, але з певних причин не склалося. Вона вже дуже давно померла.

А була ще одна дівчина, Маруся, яку я дуже добивався. Був на весіллі, запросив її танцювати, потім додому провести, а вона мені відмовила. Наступного разу вже погодилася. Я її запитав, чому вона передумала, а вона сказала, що хлопцям не можна відразу дозволяти. Ми зустрічалися тривалий час до такого моменту, що треба було вирішити або одружуватися, або розходитися. І я роздумував над тим, чи йти в монастир, чи одружитися. Деякі мої товариші пішли в монастир, зокрема Михайло Колтун та Ігор Возьняк (сьогодні єпископ Сокальсько-Жовківський та митрополит Львівський).

Якось я спитав цю дівчину, чи вона знає, що люблять люди в монастирі. Вона сказала про молитву. І я натякнув, що не буду одружуватися. Тоді вона запитала, чого я до неї ходжу, і все, більше до мене навіть не вийшла. Щоправда, згодом вона вийшла заміж за дуже гарного чоловіка.

Із цією дівчиною був пов'язаний цікавий випадок. Одного разу мене запросили на урочистості до школи. Зателефонувала до мене дівчина, я відмовив, бо не міг приїхати, але кажу, що в тому селі мав дівчину. Вона мені каже: я знаю, це моя мама.

Потім вона стала директоркою школи, і я приїжджав у село, служив Святу Літургію. По завершенні, пригадую, вийшов, привітався, кажу, що залишилася так ж гарна, як була. Але що то вже говорити... Пройшли ті часи, коли було кохання, чомусь я проміняв його на служіння Церкві.

І родині редемптористів... Чому саме це згромадження?

Я обрав редемптористів, бо найперше той священник, що сидів у тюрмі, був редемптористом. По-друге, харизма цього чину – це служіння найбільш опущеним людям. З цією метою святий Альфонс і створив згромадження, щоб служити пастухам і подібним до них опущеним, неосвіченим людям.

Ця ідея мені найбільше імпонувала. Тому я і віднайшов своє місце серед тих людей, яким найбільше потрібна допомога – це Схід України.

Згодом ви стали ігуменом монастиря Святого Альфонса і ректором семінарії отців редемптористів. Чи пригадуєте яскравий епізод, який у вас асоціюється з цим періодом?

Та звичайно! Якраз тоді нам віддали туберкульозну лікарню на Замарстинівській. Правда, ці приміщення ще до війни були нашими за сприяння митрополита Андрея Шептицького.

Коли я став ігуменом, довкола була ціла купа наркоманів, авто нинішнього митрополита Львівського владики Ігоря обікрали повністю. Ми там стіни оббивали, боялися туберкульозних паличок. Бувало, що за час молитви в храмі нам безпритульні крали борщ, який ми готували напередодні.

Канадцям було дуже цікаво приїжджати до нас, бо в нас тут починалося відродження Церкви і дуже сильною було духовність, Їм було цікаво поринати в це відродження. Вони жертвували кошти на облаштування монастиря, їм подобалася наша духовність.

Ми їм давали імпульс до розуміння, що Церква є живою. Завдяки тому, що наші священники вчилися в семінарії в Кракові, наших редемптористів знали і поважали у всьому світі. Поляки, зокрема професори,  мають гарне почуття гумору, тому з ними завжди цікаво спілкуватися. Мені дуже подобалися їхні способи підходу до душпастирства. У них були молоді префекти.

Яким було навчання в семінарії Миколая Чарнецького на Голоску?

Це була семінарія редемптористів. Ми почали навчання з філософії і догматики. До нас приєдналися студити, зокрема ієромонах Самуїл Мусціпан й інші. Я викладав філософію і логіку. Дуже любив догматику…

Я не хотів бути ректором…

Також ви стали ректором Львівської семінарії. Чим для вас став цей досвід?

Можна сказати, що ректором мене силою поставили (усміхається. - Ред.). Мені було дивно, що мене обрали. До сьогодні не розумію чому. Ми не думали, що вийдемо з підпілля, тому я конспектував собі все. Дуже любив філософію, це унікальна наука. Переписував конспекти і готував, бо думав, що ми так і будемо в підпіллю. Але дякувати Богу, ми з підпілля вийшли. Я не хотів бути ректором, але  протоігумен Волошин просив йти. І я погодився. Був ректором чотири роки.

Моя мама мене взяла, підійшла до Блаженнішого Гузара і каже: «Ви знаєте, що він мене не слухає?»

Владико Степане, щиро дякую за щирі і цікаві спогади про вашу молодість. Повернемося до єпископства. Чи пригадуєте, за яких обставин ви дізналися, що будете єпископом? Який ваш спогад про день хіротонії? Що вам запам’яталося?

Передусім пригадується, що була дуже велика перерва між свяченнями. Владику Михайла Колтуна святили у 1993 році, а мене у 2002-му. Я був першим, після мене отримали свячення владики Ігор Возьняк та Гліб Лончина. Це було в соборі Юра, дуже багато народу зійшлося. Цікаво, що приїхали козаки з Донецька. Дуже сильно переживала моя мама.

Що цікаво, на фуршеті моя мама мене взяла, підійшла до Блаженнішого Гузара і каже: «Ви знаєте, що він мене не слухає?». Мені аж цікаво стало, як Блаженніший з цього вийде... А він відповів: «Ви знаєте, моя мама так само каже». Це була мудра відповідь. Бо хоч би ким ти був, для мами залишаєшся дитиною і маєш її слухати. Тоді на хіротонії був нунцій. Без перебільшення, це була подія на весь Львів. Фактично, усе почалося, коли я вже переїхав на Донеччину. Вже 12 травня відбулася інтронізація в Донецьку.

Ми не йшли до вірних МП, там були наші люди, які переселялися і вони потребували нашої душпастирської опіки...

Через три місяці після хіротонії ви вже були в Донецьку, де відбулася інтронізація. Львів і Донецьк - це різні світі. Як вам було на початках? Як вас зустрів Донецьк? Які були труднощі? Які перші враження і спогади? Адже довелося звикати не лише до нового статусу єпископа, а й до зовсім іншого середовища...

Це був день здвигу, дуже багато приїхало гостей, редемптористи, владики. Цікаво, що того дня була гра сонця. Довкола сонця люди побачили веселку. То якесь чудо і та знимка є. Ганна Гайворонська, яка написала книжку про екзархат, означила тою знимкою якесь дивне знамення. Далі почалося повсякдення, треба було їздити і формувати парафії.

Євангелізація – основний елемент Церкви, оскільки Церква є місійною. Нам часто закидали, що це не наша канонічна територія. РПЦ звинувачувала нас, що ми насильно пхаємося. Треба завжди пам’ятати, що Церква є місійною, бо якщо вона перестає голосити Слово Боже, то її місія втрачається. Це послання Ісуса: «Ідіть і навчайте всі народи». До вірних МП ми не йшли, там були наші люди, які переселялися і потребували нашої душпастирської опіки. Зокрема, це були люди, які вийшли з радянських таборів і їм було заборонено повертатися на територію Західної України. Вони були кістяком, а інші люди добровільно приходило на молитву.  Було багато російськомовних людей, у нашій церкві було також багато росіян. Навіть одного разу ми спробували молитися Святу Літургію російською мовою. Їх було 8-9 людей.

Які завдання ви перед собою поставили, коли стали єпископом?

Я тоді був ще молоденьким, мав 52 роки (усміхається. - Ред.). Перше завдання, яке я собі постановив, - відвідати всі області. Це мені вдалося, бо сили в той час мав більше. Яка краса їздити автомобілем Східною Україною, особливо коли цвітуть соняшники, дозріває пшениця! Україна неймовірно гарна.

Які області України належать до Донецького екзархату після поділу у 2014 році?

Станом на сьогодні екзархат охоплює Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську і Луганську області. А до Харківського екзархату увійшли Харківська, Полтавська та Сумська області.

У чому особливість Східної України?

Східна Україна відрізняється тим, що в ній цілковито опущене релігійне виховання людей. По селах нема церков, хіба десь у районі. Це було викликом зрозуміти, як виховувати людей у середовищі, у якому немає храму, навіть будинку культури. В західних областях, навіть у моєму селі на Яворівщині, був будинок культури. Пригадую, як був малим і ми там ставили п’єси. А хто на Сході знав, що таке п’єса і як її ставити? Там хіба сходяться випити і на дискотеку. Попри духовну кризу, у східняків збереглося природне відчуття поваги до Бога і до священника. Коли вони приходили до церкви, то в них було зовсім інше ставлення до священника, ніж від того, як є в нас, на Західній Україні.

Пригадую, як ішов одного разу вокзалом і до мене бігли люди, щоб руку цілувати, бо знали, що я єпископ, мав панагію. Здивував мене один хлопець, який попросив благословення. Я його запитав, чи він мене знає. Бо в нас до єпископа підходять, коли вже його знають. А він не знав, просто попросив благословення.

На вокзалі якось кажуть: «Батюшка, благословіть з Тетяниним днем». То якраз припадав день студента. Я зауважив, що люди знають навіть календар, коли вшановують пам'ять святої. На цих теренах також дуже багато протестантів. Я побачив, що місце порожнім не буває.

Чи хотіли ви бути єпископом на Сході? Якими були ваші перші відчуття та враження?

Звичайно, що мені там західна Яворівщина! (жартує. - Ред.). Тут є кому працювати. Я зі Сходу нікуди не хочу йти. Бути тут для мене є радістю! Не хочу йти і до Америки, хоч був там тисячі разів. Це не моє.

Тут можна спостерігати за народженням і розвитком парафії. Вона починається з 3-5 людей, згодом розростається. Тоді вже так радо дивишся!

Дякувати Богу не чіпають храму...

Які реалії були в Донецьку у 2002 році? Які тоді були мрії, очікування і плани?

Це цікаво, але наша Церква мала великий авторитет у місцевої влади. Завдяки цьому ми отримали три земельні ділянки в самому Донецьку. Тоді почався активний рух українізації. Більшовики і комуняки трохи присіли. Цей рух зробив велике підсилення. Зокрема Лук’яненко, мер міста, допоміг нам у багатьох речах.

Люди теж гарно зустріли. Наприклад, коли я виходив з поїзда, козаки зробили шеренгу так, як зустрічають поважного гостя. Потім вони прийшли до церкви. Щоправда, людей було дуже багато. Ми в готелі «Шахтар» мали обід. Ця святкування мало ефект для них. Також нас і боялися, бо казали, що ми уніатська, бандерівська Церква.

Наша церква до сьогодні синьо-жовта. Вони не можуть нічого з тим зробити, хоч точно це для них як більмо на оці. Але дякувати Богу, не чіпають храму. Ба більше, навіть зараз, у час окупації, кілька воєнних вінчалися в нашій церкві, ходили перед тим на науки. До речі, зараз у церкві є також багато людей. У Донецьку українським острівцем є наша Церква.

Яким було ваше життя як екзарха до 2014 року? Як часто відвідували вірних?

Щодня вставав вранці, молився Утреню і Службу Божу. Мені до церкви недалеко, тому старався бути разом з отцями. В спільноті завжди легше молитися, ніж на самоті. Молитовне правило залишається і до сьогодні. Так було і до 2014 року. Було багато поїздок. Водія я не мав, їжджу сам донині, хоч це й важко. В дорозі проводжу 17-18 годин. У Харкові також мав квартиру, ми почали там будувати гарну церкву. Архітектурний твір на весь Харків.

Дім був окупований довший час, нещодавно віддали...

Війна з 2014 року як вплинула? Як з цією подією змінилося ваше служіння? Які виклики перед вами постали?

На момент початку війни я був у Зарваниці. Мій дім окупували якраз тоді, коли я повертався до Донецька. Коли мене попередили, я вийшов у Запоріжжі і до Донецька не поїхав. Я навіть підрясника із собою не мав. Усі речі залишилися в Донецьку. Хату перевернули, конфіскували автомобіль. Дім був окупований довший час, нещодавно віддали. У монастирі теж до сьогодні живуть воєнні. Ми їх не рухаємо, щоб ще гірше не було. Бо хтось може, не дай Боже, гранату кинути.

За той час зробив спробу поїхати до Донецька разом із нунцієм та владикою Яном Собілом. Коли почав робити пропуск, дозволу не отримав. Так я опинився в Запоріжжі. Тут побудував дім, у якому зараз мешкаю і з якого звершую служіння для екзархату.

Владико, дякую. Тепер кілька запитань про вас. Що ви любите? Які маєте хобі?

Та я все люблю (усміхається. - Ред.), але найбільше - воду, плавати. Біля річки виріс, тому у водоймі почуваюся як риба у воді. В дитинстві трошки хворів, тому лікарка казала, що мушу займатися. Я одного разу на морі як поплив, то священник, що був зі мною, вже мене не бачив і дуже переживав, казав, що розповість Блаженнішому Любомирові. Вода - то для мене краса!

Як часто вам вдається тепер бувати на морі чи на річці?

Ми маємо парафію в Приморську, біля Азовського моря. Маю повне право там влітку відпочити. До нас в гості приїжджає владика Василь Тучапець (екзарх Харківський. - Ред.).

Також люблю грати у футбол, волейбол. А зараз трошки побігаю і вже важко…

То тепер можна в шахи грати...

У шахи теж люблю грати, але біда, що нема з ким.  Багато хто не вміє, а хтось слабенько грає. А ти вмієш?

Ні, не вмію..

Ех... Ну бачиш (усміхається. - Ред.).

Я чула, що ви ще любите тварин, зокрема тримали собаку, коли були ігуменом. Чи маєте зараз на це час?

В мене був собака, Міка, надзвичайний собака. Та я не можу зараз мати тварини, бо це як член сім’ї. Її не можна на довгий час залишати, бо вона прив’язується і то ніби дитину покидаєш...

Отець Петро Мірчук, який служить зараз в Одесі, поки я поїхав був на французьку мову до Парижа, він придбав собі маленького пса. Я приїхав, думаю, слава Богу. Отець маленький, пес маленький, все добре. А той собака понюхав мене і пішов за мною. Кілька разів носив того собаку отцю Петрові, а він все одно повертався до мене. І так він залишився зі мною. Цей собака все розумів, що я йому говорив, от тільки купатися не любив страшенно. Його називали «ректора пес», він зі мною ходив всюди.

Був одного разу випадок. Приїжджав до нас єпископ. Я, як ректор, мав його зустрічати. Люди стоять зі села і пес коло мене. Я кажу: «Міся, зараз приїде владика. Як я буду владику зустрічати з тобою? Не годиться! Може, б ти пішла?». Собака опустив голову і пішов. Люди кажуть: який розумний пес! Потім з'ясувалося, що він заліз під тетрапод і там сидів.

А ще я мав пса в Донецьку, дуже смішний був. Коли я приїжджав, він лягав на дивані і «молився на мене». Спостерігав за такою собачою медитацією. Я купив йому такий спеціальний килим, щоб він міг на ньому лежати. Собака такий радий був. Ми з ним разом на стадіон ходили. Одного разу я приїхав, а пес пропав.

А що для вас є найбільшою підтримкою на дорозі єпископського служіння?

Насамперед молитва. Маємо розуміти, що це розмова з Богом. У Донецьку був один випадок, коли я сильно захворів, а в хаті нікого не було. Я ліг на ліжко і почав сваритися з Богом. Кажу, що ми такі місіонери, тут служимо, а я не можу собі навіть чаю зробити. І тут на мене щось таке нахлинуло, чого не поясниш словами. Воно мене наповнило такою радістю, що я мало не задихнувся. Кажу: дай мені хоча б п'ять таких хвилин щодня і можеш ту хворобу тримати цілий тиждень. Через десять хвилин усе відійшло. Я встав і подумав: так, Бог є, а ми вважаємо, що Він нас не бачить. А треба вміти почути Бога. Бо Він не словами говорить, як земний батько. Потрібно тиші, замовкнути, Він часто промовляє через голос сумління.

Потрібно бути батьком, особливо для священників...

Який найважливіший урок з єпископського служіння ви для себе визначили? Який досвід для вас є найціннішим і ви можете ним поділитися з іншими єпископами?

Як казав колись Блаженніший Любомир, насамперед потрібно бути людиною! Не треба дерти носа чи високо себе підносити.

Я є великим противником, щоб вживати складну богословську термінологію на проповідях. Яка з того користь, якщо проста людина слухає і не розуміє, про що говориться? Проповідь має бути викладена в доступний спосіб.

Разом із тим, потрібно бути батьком, особливо для священників. Якщо любиш людей, вони тебе відчувають.  А якщо до них бурчати, то нічого з того не буде.

Я, звичайно, не буду називати імені єпископа, але чув, що він, коли хлопець орлицю поставив неправильно, палицею її різко відкинув. Я такого не сприймаю. В мене теж було чимало випадків, коли хтось був неуважним, криво ставив. Я тоді брав, показував, як має бути, і просив так завжди робити. Бо та людина і так розгублюється, не розуміє, що робиться, а з часом вчиться і все добре виходить. Все робиться і вдосконалюється з любов’ю.

Щиро дякую, преосвященний владико Степане, за ваш час і цікаву розмову!

Розмовляла Христина Потерейко