АКТУАЛЬНО

Владика Степан Сус: «Двадцять перше століття вимагає від кожного з нас бути справжнім, доступним і людяним»

Вівторок, 11 лютого 2020, 12:45
Донедавна отець Степан Сус був відомий як військовий капелан і настоятель Гарнізонного храму у Львові. Молодий, активний, відкритий на усіляку потребу. І Синод Єпископів УГКЦ, помітивши результати служіння священника та отримавши попередню згоду від Папи, обрав отця Степана Суса єпископом. Тридцятивосьмирічний священник став наймолодшим єпископом Католицької Церкви.

Після Архиєрейської хіротонії у Патріаршому соборі Воскресіння новопризначений єпископ отримав нову місію - Глава УГКЦ Блаженніший Святослав іменував владику Степана головою Пасторально-міграційного відділу УГКЦ.

Як єпископ почувається в новій ролі, куди здійснить свій перший душпастирський візит і як планує працювати з вірними УГКЦ на міграційних теренах? На ці та інші питання владика Степан відповів в інтерв’ю ПМВ.

Владико, чи неочікуваним для вас стало призначення головою ПМВ і як почуваєтесь в новій ролі?

Всі події, які сталися у моєму житті за останні три місяці, були для мене зовсім неочікуваними – і призначення єпископом Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ, і призначення головою Пасторально-міграційного відділу.

У семінарії я вчився, щоби стати священником. У жодній семінарії не вчать бути єпископом. Єпископом стають на певному етапі священничого служіння. І коли тебе інформують, що обрали єпископом – ти певною мірою переживаєш те, що і люди, які зазнали втрату. Я пережив шок, заціпеніння, усвідомлення, оплакування. Я мусив підвести риску, що дещо залишається в минулому і треба реорганізувати своє життя. Треба навчитися бути єпископом. Це інші завдання, інші виклики, інший рівень служіння. Але та ж сама усмішка, ті самі погляди, та сама людина. Найголовніше для мене – залишитися самим собою. Це я стараюся зберігати будучи єпископом.

Ви відвідували багато країн, зокрема супроводжуючи наших військових, спілкувалися з вірними УГКЦ. На вашу думку, які найбільші виклики для нашої Церкви сьогодні на міграційних теренах? І чого найбільше потребують українці за кордоном?

Я вважаю, що люди, які залишають свої домівки в пошуках роботи чи з інших причин, справді переживають життєву драму. Вони в один момент опиняються в чужій країні, без знання мови, без роботи, без знайомих. В такі моменти у людини виникає питання: чи дам я собі раду? Вона починає шукати місце, де може все це правильно пережити. І цим місцем для кожного з нас є Церква. Тому присутність Церкви на тих територіях і в тих країнах, куди поїхали наші вірні в пошуках кращого життя і самореалізації, допомоги своїй родині, - дуже важлива. І Церква має бути місцем не лише зустрічі з Богом, а також зустрічі з людьми, які потрапили в схожу життєву ситуацію. Коли люди переживають якісь драматичні ситуації чи виклики разом - вони зовсім по-іншому їх долають і справді стають сильною громадою. Наше покликання як Церкви - не лишень будувати добру парафію у країнах, де є наші вірні, а також сильну українську громаду. Щоби ці люди не лише ходили до Церкви, а також здійснювали соціальну роботу, допомагали одні одним, підтримували.

Я читала, що ваше кредо – бути завжди поруч. І Стратегія УГКЦ'2020 говорить про те, що Церква планує дійти до кожного вірного греко-католика. Як e XXI столітті приводити українців до Церкви за кордоном?

Якби в І столітті, коли жив Ісус Христос, було радіо – Він би використовував його для проповідей, якщо б був інтернет – Він би зареєстрував собі сторінку у Фейсбуці і аккаунт у Твіттері або в Інстаграмі. Він би не боявся використовувати сучасні засоби комунікації, щоби залучити більшу аудиторію і достукатися до багатьох сердець. Але він залишив проповіді, які передавалися з покоління в покоління. Так, ми маємо Святе Письмо, Євангеліє, маємо Біблію, яка є Божим Словом для всіх нас.

Наше завдання сьогодні - не боятися використовувати сучасні засоби комунікації, сучасні методи проголошення Божого Слова. Господь у Святому Письмі нічого не говорить нам про методи. Він каже, що Його правда про Спасіння є незмінна. Боже Слово вчора, сьогодні і завтра є те саме. Але методи голошення ми маємо права змінювати. Вони залежать від культурного середовища, розвитку суспільства, групи людей і багатьох інших чинників.

Звичайно, ми не можемо бути поруч з усіма нашими людьми фізично. Але вони мусять бути свідомі того, що вони не є самі, що поруч є Господь, і Він посилає інших людей, які можуть їм допомогти. Крім цього, сьогодні є різні способи звернутися до ПМВ – написати нам, зателефонувати, поінформувати, що я є тут і потребую допомоги, або нас багато і ми б хотіли створити громаду, ми хочемо священника. І ми, як душпастирі, будемо спішити їм на допомогу, назустріч, щоби були реалізовані духовні потреби і права наших вірних там, де вони перебувають. І щоби вони, відвідуючи підтримку Церкви, справді ставали міцнішою громадою.

А до якої громади українців плануєте здійснити свій перший душпастирський візит у новому статусі?

Мій перший душпастирський візит буде до Канади. Канада не входить до країн, якими опікується ПМВ. Але так склалося, що я туди поїду у церковних справах і матиму змогу зустрітися з представниками Спілки української молоді Канади, для яких я також призначений генеральним капеланом.

Крім того, ми плануємо візит до Словаччини. Це одна з перших країн, де ми хотіли б активно розпочати душпастирське служіння для українців. Також у наших планах відвідати Іспанію, Португалію, Чехію, де проживають багато наших людей. Однозначно, у міру можливостей, будемо старатися відвідати всіх.

Ви створили та очолювали релігійну організацію «Центр військового капеланства». Що ви бачите спільного у військового капелана і священника-місіонера?

Священника, який здійснює капеланське служіння, і священника, який є в якійсь мірі капеланом для мігрантів, - насамперед об’єднує те, що вони працюють з несталою групою людей. Тобто їхні парафіяни можуть швидко змінюватися. Як в армії хтось приходить на певний час служити і вертається додому або змінює місце дислокації, так само і наші заробітчани можуть сьогодні бути в одній країні, а завтра в іншій. Або мігрувати всередині країни. І священник має бути готовим не лише створити парафію, а дати людям основні правди, основні принципи віри. Ці християни греко-католики, переїжджаючи на місце, де немає громади УГКЦ, мають відчувати потребу в Церкві і пробувати там організувати спільноту.

Продовжимо тему військового капеланства. Не секрет, що ви були з хлопцями на передовій в окопах. Що для них значить присутність священника? І чи змінилося ставлення військових до капеланів з початку війни до сьогодні?

Присутність священника у житті військовослужбовців – це гарантія того, що вони на правильному шляху, що це їхній священний обов’язок захищати свій народ, свою країну. Священник допомагає пояснити їм ті питання, які їх дуже торкають. На війні людина щодня проживає драматичну подію свого життя. Будучи далеко від дому і сім’ї, стаючи перед обличчям смерті і багатьма ризиками, у військових виникає дуже багато питань.

А що їм найбільше болить?

Найперше те, що вони на війні змушені вбивати ворогів, змушені захищатися. Ще один виклик – те, що вони залишилися живі, а їхні друзі загинули. У багатьох є відчуття провини: чому я лишився живий, а мій товариш загинув? Є багато екзистенційних питань, які постають в момент війни. І священник-капелан - це та особа, яка є поруч зі всіма військовослужбовцями – віруючими і невіруючими. Він допомагає їм зрозуміти чи знайти правильні відповіді на важливі питання, які їх турбують.

Коли є якась трудність, якась психологічна проблема, кризові ситуації, зазвичай військовослужбовці насамперед звертаються до священника. Я навіть спілкувався про це з військовими капеланами Збройних сил США, Канади та деяких інших країн. І вони говорили, що мають схожу ситуацію: військовослужбовець, переживаючи певну життєву трудність, найперше йде до військового капелана. І якщо священник бачить, що це є проблема більш психологічна, глибока, то рекомендує тому військовослужбовцю звернутися до фахівця – психолога чи психіатра. І часто військовий погоджується на подальше лікування саме тому, що це йому порадив священник. Для нього слово військового капелана є вагомим. Це ознака довіри.

Як, до речі, відреагували ваші друзі-військовослужбовці на зміни у вашому служінні? Чи розчарувалися, що ви від них ідете? І як у львівському гарнізонному храмі сприйняли цю звістку?

Різні були реакції. Деякі люди навіть плакали…

Я щасливий, бо я ніколи нічого не будував під себе. Я завжди старався робити так, щоби багато людей були залучені до процесу. Мені приємно було виховувати не лишень у собі лідера, але й іншим допомагати ставати лідерами. І сьогодні, коли Церква покликала мене до іншого служіння, я з великою приємністю залишив все у Львові для своїх наступників, - залишив у хорошому стані, з гарними результатами. Думаю, отці, які продовжуватимуть очолювати Центр військового капеланства і гарнізонний храм, будуть робити все, щоби наші військовослужбовці, наші парафіяни і всі, хто відвідують храм, отримували належну душпастирську опіку.

Сьогодні Церква приділяє вагому увагу праці з молоддю. Ви нещодавно стали генеральним капеланом Спілки української молоді. Як працювати з молоддю в XXI столітті, зокрема за кордоном?

Я вважаю, що XXI століття вимагає від кожного з нас бути справжнім, доступним і людяним.

Молодь все “щупає”, все перевіряє і, коли щось награне або вдаване, не сприймає цього. Сьогодні в гібридному світі всі як ніколи хочуть справжності. Тож як Церква, так і священнослужителі, монахи, і всі, хто йде до молоді і загалом до всіх вірних, - мають бути передусім людяними. А людяність - це і відкритість, і справжність, і доступність, і вміння бути самим собою. Це вміння бути тим, ким був Ісус Христос. Він ніколи не був недоступним. Він був самим собою, і в цьому, думаю, був успіх проповідей нашого Спасителя.
Я перевіряв цю тезу на військових. Був із військовослужбовцями всюди – на полігоні, на марш-кидках, на різних навчаннях і змаганнях. І ті, з ким я був в умовах болота і різних випробувань, пізніше були зі мною в церкві.

Сьогодні не є так, що побудував церкву, призначили настоятеля і люди прийдуть. Ти маєш побути з людьми, в їхніх обставинах, відчути їх, особливо якщо йдеться про молоде покоління. Щоб розуміти, що переживає молодь, треба хоч трошки побути в їхньому контексті, зрозуміти, чому деякі думають, що Бога немає, чому деякі заперечують роль Церкви або не хочуть йти до сповіді. Чому взагалі дехто не хоче йти до Церкви, чому їм там нецікаво? Ці питання треба ставити собі, щоби зрозуміти, що шукає сьогодні молода людина, чого вона хоче і що ми, як Церква, можемо їй запропонувати.

Владико, ви вважаєте певним збігом, що вас - наймолодшого єпископа в Католицькій Церкві - призначили генеральним капеланом СУМу? І як загалом почуваєтесь в ролі наймолодшого єпископа?

Бути наймолодшим - це, з одного боку, приємно, а з іншого – це величезна відповідальність. Ти є постійно ніби під мікроскопом.

Я не можу сказати, що я є батьком чи дідусем для всіх - я ще молодий (усміхається:). Але я для всіх буду братом.

Слово “брат” мені дуже близьке і тепле. Я навіть нашим військовослужбовцям казав, щоби вони мене називали просто “брат”.
Вік дає свої можливості, свої підходи, мобільність. Старші люди мають свій формат служіння, я зможу робити по-своєму, але мета в нас усіх однакова, незалежно від віку, – ми йдемо і ведемо всіх до спасіння.

Глобалізація не тільки стирає кордони і дозволяє пересуватися значно швидше. З’являються і певні виклики, зокрема для Церкви, - сталі громади можуть щезати. Як плекати сталість, зокрема спільнотну, у такому швидкоплинному світі?

Кожна спільнота має свої цінності. Що різнить німців від поляків чи французів від бельгійців сьогодні, коли існує ЄС і коли немає реальних кордонів? Це їхні цінності, це те, що вони сповідують, це їхні традиції, це зрештою мова. Або що відрізняє канадців від американців, коли ті й ті говорять англійською? Це також їхні традиції.

Незважаючи на те, що світ глобалізується, об’єднується, стає монолітним задля міцності й безпеки, є речі, які не можна поєднати і уніфікувати – мова, культура, традиції, спосіб життя, сімейні цінності. Це ті речі, які мають продовжувати жити у серці кожного українця, незважаючи на те, у яку країну він поїхав шукати щастя.

Якщо людина відмовиться від таких речей, як коріння, походження, то вона завжди буде почуватися нереалізованою. Вона не зможе себе знайти в іншій культурі і загубить свою. Не можна не мати своєї ідентичності. І ми, як Церква, покликані їхати до наших українців в ті країни і куточки, де вони є, і проповідувати їм про Христа, про спасіння, пригадувати їм про їхню ідентичність – бути українцями.

Вас у Львові називали одним із найвідкритіших священників, до якого можна було в разі потреби звертатися 24/7 і завжди отримати необхідну допомогу чи пораду. Чи за ці останні місяці в новому статусі і на нових посадах змінилися ви? Що вас надихає і що додає вам сил, щоби легко сприймати ці нові обов’язки?

Минулого року, ще не знаючи, що мене чекатиме, я в УКУ мав лекцію TEDx для різних груп людей на тему: як виживати в умовах турбулентності. Готуючись до виступу я кілька вечорів сидів і думав про ці умови турбулентності - як в разі них діяти. І коли ці останні три місяці моє життя нагадує мені перебування в турбулентності - я себе сам заспокоюю своїми настановами (усміхається:)

Я тоді говорив, що турбулентність - це є обставини життя, коли трясе. Але дуже важливо не звертати увагу на те, що трясе, а на те, що все одно є рух вперед. Літак, який проходить крізь зону турбулентності, все одно летить.

З іншого боку, в умовах турбулентності кожен повинен мати свого пілота, якому він довіряє. Пілоти нашого життя – це особи, з яких ми беремо приклад, яких ми слухаємо, читаємо. Для мене такими пілотами є, звичайно, Господь Бог і Його настанови та митрополит Андрей Шептицький, який переживав різні і складні життєві турбулентності. А ще багато людей сучасності, які пройшли свій шлях і зона турбулентності не зламала їхнього життя, навпаки, зробила їх сильнішими й витривалішими і тепер вони можуть підтримати інших, коли їх трясе.

Тому я лечу далі. Є рух, є мета і я мушу цей шлях пройти, хоч би яким він був і хоч би якою б затяжною була турбулентність.

Розмовляла Анна Ященко

pmv.ugcc.org.ua

ПУБЛІКАЦІЇ

Митрополит Борис Ґудзяк: Пророче служіння наших шкіл24 вересня

У зв’язку із тотальним закриттям католицьких шкіл у Сполучених Штатах Америки архиєпископ і митрополит Філадельфійський владика Борис...

МЕДІА
Prev Next