АКТУАЛЬНО

Владика Василь (Івасюк): “Любов – це чеснота, яка тримається на “трьох китах”: молитві, прощенні й терпінні!”

Середа, 19 листопада 2014, 10:08
Ваше Преосвященство, цьогоріч святкуємо 25 років виходу УГКЦ з підпілля. Ви, як відомо, також пройшли через це “горнило”. Знаю, що походите з села Дора поблизу Яремча, яке тепер з’єдналося з ним в одну адміністративну одиницю. Саме в Дорі, ще у часи її окремішності, напрочуд діяльною була наша підпільна, або, як її ще називали, “катакомбна” Церква.

Якими є ваші перші спогади про ті нелегкі часи? Як влилися в ритм релігійного життя? Хто спонукав до цього і був проводирем? Можливо, багато питань відразу, але всі вони пронизані наскрізною ниткою.

Цього року дійсно маємо 25 років відтоді, як минув період переслідування в житті “катакомбної” Церкви. З цього приводу думаю собі: для чого ми все це згадуємо? На моє глибоке переконання, це потрібно для молодшого покоління, щоби звідти брало певні уроки, робило відповідні висновки. 
Хто мене привів до церкви? Народився в 1960-х роках, коли багато єпископів і священиків було засуджено, чимало з них сиділи по тюрмах. Тому не відкрию Америку, коли скажу, що великий вплив на формацію дитини мають батьки. Отож і мої мама Параска й тато Ілько вчили мене молитися. Коли ще не вмів читати, не ходив до школи, саме вони провадили молитву “Отче наш” і “Богородице Діво”. Словом, щоденні молитви, які є в катехизмі нашої Церкви. Так було і вранці, і ввечері. Разом з тим батьки закладали в мені любов до людей, до краси цього світу, вчили розуміти ближнього свого. Ось такою, власне, і була моя перша катехитична школа – в родинному домі.

Ваші мама і тато - вихідці з Дори і чи саме там їхнє коріння? Тому що Івасюки – розповсюджене і знане прізвище.Скажімо, не варто багато говорити про композитора Володимира Івасюка, хоча він родом з Буковини.

Ні, мої батьки таки з Дори. Попри це маємо багато Івасюків і в Чернівцях, і в Рунґурах біля Коломиї. Прийшов цієї п’ятниці, на Чудо Архистратига Михаїла, до цього села. Вони ж заявляють: ви є наш єпископ. Тому, дійсно, це прізвище поширене. 

Але продовжу про родичів. Батько готував мене до першої Сповіді. Так ось: чи не в другому класі я відбув першу Сповідь у знаменитого для того часу отця Порфирія – в миру Петра Чучмана. Направду, саме він на другому етапі моєї формації зробив величезний вплив на мене. І то, здається, якимись такими простими методами. Пригадую як він одного разу каже: “Занесіть ці продукти бідним”. Дав дещо з їжі, щоб я заніс. Напевно, у такий спосіб ще більше приверталося до Церкви: не тільки молитвою, сповіддю, але і конкретними ділами. 

Наступним моїм учителем-проводирем був уродженець нашої Дори отець Василь Семенюк – теперішній митрополит Тернопільсько-Зборівський. Йому завдячую тим, що вклав у мене теологічне формування. А він, у свою чергу, розвинувся під впливом нашого покійного митрополита Володимира (Стернюка). Так що моє становлення пов’язане, значною мірою, зі Львовом. На той час я познайомився з отцями-студитами: Стефаном і Дмитром, теперішнім київським владикою Йосифом (Міляном), покійним єпископом Дрогобицько-Самбірським Юліаном (Вороновським).

Владико, а ось з дорівським відомим, підпільним душпастирем Михайлом Косилом ваші стежки не пересікалися?

Так, ми бачилися. Щоправда, з ним мав усього декілька зустрічей. Чомусь так сталося, що більше з львівським духовенством спілкувався. Дещо пізніше, 16 серпня 1989 року, владика Юліан Вороновський висвятив мене на священика. Відбулася ця знаменна для мене подія в одному приватному будиночку в рідній Дорі. Спочатку, відверто кажучи, я не знав: що, де, куди і як. Прийшли і поставили перед фактом, оскільки дуже сильно боялися переслідування, арештів. На той час, само собою зрозуміло, як приймали Тайну Священства чи чернечі обіти. Направду, люди це робили лише з релігійних міркувань. Розуміли, що треба послужити як Всевишньому, так і своєму народові. Тому готові були, що можуть заарештувати, посадити до в’язниці. Мені, до певної міри, пощастило. Після рукоположення в складі групи душпастирів мені вдалося виїхати до Польщі. То було важко, але не неможливо.

Якраз тоді потрапили на свячення отця Івана Мартиняка на єпископа. Та урочиста подія в чудотворному місті Ченстохова, де зібралися єпископи зі Східної Європи, залишила такий величезний слід у моєму серці. Пригадую ще молодого отця Івана Дацька та інших. То було, направду, величезне торжество УГКЦ! 

А після повернення в Україну з благословення митрополита Володимира (Стернюка) почав обслуговувати Підгаєччину, Чортків, Борщівський район. Тоді ще часи підпілля не минули. У Калуші, пригадую, мав реколекції для жінок “третього чину”. Там познайомився з підпільним священиком отцем Петрашем. Дуже поважна особа, глибоко вчена. Казали, що він був кандидатом на єпископа, але відмовився. 

Пізніше, коли нарешті почався вихід Церкви з підпілля, то в народі визріла настільки потужна сила, немов той вулкан розворушився, якого стримати вже ніхто не міг.

Ринула лава і покотилася.

Так. Тоді одну з перших прилюдних Служб ми відправляли в лісі у Доброму Полі біля Зарваниці.

Там отець Семенюк був дуже діяльним.

Дуже. Так ось: зимою служимо Літургію. І тут окрик: “Міліція іде!” А я сиджу і сповідаю. Бічним зором спостерігаю як один міліціонер минає мене зліва, інший – справа. Нічого абсолютно не кажуть. Навіть не знаю, чому так сталося. Напевно, віруючими були ті міліціонери. 

Після того у лютому розпочав служити на першій моїй парафії – Старому Місті біля Підгайців. Невдовзі там відкрили храм святого Юрія. А потім ціла Підгаєччина за допомогою молитов навернулася в лоно Греко-Католицької Церкви. Молитва, скажу вам, - головне.

Дозвольте повернути вас ще трішки назад, коли ви задумалися про служіння Всевишньому в якості священика. Під тиском чого прийшло таке розуміння?

Знаєте: я би не наголошував, що то якийсь тиск обставин.

Згода. Мабуть, доречніше це трактувати як покликання Боже.

Наступає час, і людина дозріває. Власне, дуже важливо правильно подати цей момент молодим людям сьогодні. От наприклад, кажуть: нам треба дівчат у монастир. Усі думають, що мама повинна віддати дитину туди, де вікна заґратовані, де нема права десь вийти. А потрібно всього-навсього грамотно розтовкмачити, що нам украй необхідні добрі покликання - священики, монахині. Все залежить від батьків, тому їх треба трохи повчити, щоб вони розуміли, яким є служіння в Церкві. Що то щаслива, навіть у дечому радісна справа. Звісно, доводиться багато боротися, терпіти, від чого нікуди не подінемося. Але Церкву воістину пронизує любов. Крім цього, тато, мама, діти - це родинна церква. І коли людина молиться, чинить добрі діла, то Господь Бог посилає таких людей, які відкривають красу того служіння. 
Дуже важливу роль відграє також і читання. Що зараз зауважую? Ми тут маємо студентів, то ж дивлюся, що вони мало читають. Більше зайняті на комп’ютерах. То добре, звичайно, що книжки в інтернеті є. Але в цілому стали менше читати. Я також раніше набагато більше читав, а зараз часу бракує катастрофічно. Думалося: навіщо так багато читати літератури: і української, і російської?.. Але ж інакше не можна, коли вирішив священиком стати. Хоча й вряди-годи інші думки закрадалися.

Так-так, адже ви поступили і вчилися в Рівненському інституті меліорації.

Тоді він називався так: Український інститут інженерів водного господарства. Бачите: дуже рідко, щоби людина з “першого пострілу” поцілила в “десятку”. Пригадую, що владика Стернюк наголошував: “Ми зараз не маємо семінарії. Але треба, щоби ви всі мали принаймні вищу освіту”. І я дуже щиро дякую Богові, що зумів багато речей пізнати, котрі зараз мені допомагають. 

Коли, для прикладу, розмовляєш зі студентами, то, як душпастир, повинен орієнтуватися не лише в Богослов’ї. А бодай у загальному в усіх речах. Як то кажуть: до танцю, і до рожанцю. 

Щодо покликання , то воно з часом шліфується. І не виникало в мене під якимось тиском. Ні, до нього поступово доходив. Бо фактично, поступаючи до інституту, вже мав поважну формацію. Особливо молитовну. Це, зрештою, рекомендував би всім. Якщо людина прагне чогось досягнути, - мусить молитися. Не буде цього – нічого не вийде. І це не лише аксіома для священика, але й для світської людини. 

Погляньмо з цього ракурсу на камінь, що падає в гірську річку. Який він? Гострий, правда? Коли ж надибаєте на нього за десяток кілометрів, то він уже відшліфований. Його приємно в руки взяти, прихопити як сувенір, якщо має файну структуру. Так само і людина. Треба молитися та вчитися й тоді обов’язково буде результат. Тому наша молодь мусить сьогодні докладати особистих зусиль у цьому напрямку, бо без праці нічого не досягнеш. 

І дуже добре, щоби нашу молодь в Церкві охоплювала любов. Знаєте до якої формули недавно дійшов? Хоча, може, її хтось уже і мав, чи має. Коли розмовляю з людьми, то стараюся пояснити їм, що таке любов. Ось спитайте будь-кого, хай вам скаже, що це таке. В кращому випадку пояснять, що почуття. Я ж вивів просту формулу: любов – це чеснота, яка тримається на трьох точках.

А може краще назвати їх “трьома китами”?

Нехай буде й так (сміється). Але конкретизую. Перше: коли ми молимося один за одного, тобто молитва. Друге: коли вміємо терпіти один одному. Значить - терпіння. Третє: коли прощаємо один одному. Себто прощення. Якщо ці три елементи присутні, то це – любов. Ось її я як єпископ, ми всі, як духовні особи, як добрі християни, маємо намагатися прищеплювати нашому суспільству. Бо цього якраз так сильно не вистачає.

Даруйте, що, можливо, і відійшов від відповіді на ваше запитання.

То не біда, до нього ж можна повернутися. А ось на тих кардинальних речах, про які ви мовите, все одно б вартувало зупинитися детальніше.

І я так вважаю. Та повернімось до того, про що ви запитували. Словом, свої перші зрілі рішення я зробив після спілкування з отцем Михаїлом Косилом. Його вплив на моє становлення важко оцінити, хоча й мало з ним зустрічався. Потім до цього додалися враження від зустрічей з отцями Порфирієм і Василем Семенюком, а закріпили розмови з митрополитом Володимиром (Стернюком). Це було в дев’ятому-десятому класах, тобто в 1975-76 роках. Бачите: хотілося бути у Львові, але він перебував під більш пильним оком певних служб.

Не відчували тоді стеження за собою?

Що сказати? На підсвідомому рівні розумів, що існує певний нагляд, але прямо ніхто нічого не говорив, не відчувалося й стеження. Тобто переслідування не торкнулись мене. Проте добре затямив, що згідно з законом за ті речі можуть притягнути до відповідальності. Попри те: щоб на мене “тиснули” силові структури, то якось Бог милував. Я вам уже розповідав про Зарваницю, коли мене обминули міліціонери. Скажу ще й таке: і серед наших силовиків є добрі люди, котрі прекрасно все розуміють. Якщо є можливість захистити священика, то вони це зроблять. Врешті решт, видно в Рівне мене сам Бог послав.

Ваше Преосвященство, дозвольте поцікавитися, яким предметам ви надавали перевагу в школі?

Розумію, до чого ви хилите. Хочете з’ясувати чи мав нахил до гуманітарного циклу. У мене все-таки математика та геометрія на дещо кращому рівні стояли. Але я би не сказав, що слабенький у гуманітарних предметах. Як в одних, так і в других нормально розбираюся. Я й по сьогодні люблю математику. 

Колись приходжу до школярів, а вони дивуються, що розуміюся на інтегралах. Чи із законами Ньютона обізнаний і т.п. Питаю в них: а ви закони Кеплера зараз вивчаєте? Ні, - кажуть. А ми вчили під час уроків астрономії. 

Варто додати, що мене цікавило буквально все. Тому кажу, що дуже важливо дати дитині можливість пізнати багато речей. Аби вона вміла і молитися, і завдання вирішувати. Стосується це і духовних проводирів. От дивлюся на владику Семенюка: від нього виходять хлопці, які, направду, коли ідуть десь на схід України, або попадають на якусь парафію, то можуть не тільки молитися. Вони – люди технічні, дуже багато чого можуть зробити своїми руками. Не чекають, що хтось прийде і зробить за них: заб’є, скажімо, цвях у дошку. Також і я: як мужчина мушу багато речей уміти. Хоча не мушу все робити (сміється).

Підсумовуючи, скажу, що головною моєю метою було здобути вищу освіту. Про що твердив владика Стернюк. По-друге: хотілося не тільки бачити світ зі сторони молитви, теології, але ще й з іншої. Тому мій вибір припав на технічний вуз.

Проте, це ж не останні ваші університети були?

Трохи пізніше, в серпні 1990 року, мене перевели до Бережан на становище декана. Тоді Бережанський і Підгаєцький райони Тернопільщини були разом. А в 1993 році організовано Зборівську єпархію, яка простягалася на Підгаєччину, Бережанщину, Козівщину, Зборівщину (Тернопілля), Бродівщину, Радехівщину та Сокальщину (Львівщина). Вона нагадувала вигнуту, у вигляді лука, територію. І всі розуміли, що колись мусить перетерпіти певні зміни: переформатуватися в більш компактну. Тоді ж, у вересні 1993 року, владика Михайло (Колтун) закликав мене до Зборова, де я став спершу віце-канцлером, а згодом канцлером, протосинкелом. На останній посаді ще й навчався в Люблінському католицькому університеті на відділі канонічного права. Не закінчив його, бо спрямували на стаціонар до Риму в Григоріанський університет на факультет фундаментальної теології. Звідти повернувся в 2003 році. 

Перепочинку не дали, бо Блаженніший Любомир Гузар заявив: нам потрібен єпископ на Одесу. Хоч планував трошки інше, адже хотів поїхати до Англії, щоб вивчити мову, проте відповів: “Добре”. Розумів, що треба. І 28 вересня 2003 року мене висвятили на єпископа Одесько-Кримського. Прийшов на південну землю, яка виявилася дещо чужою. Звичайно, не в прямому змісті цього слова. Як би краще висловитися?

Мабуть, за ментальністю?

Ось-ось. Там було тоді всього сім-вісім священиків. Якщо ми йшли до влади реєструвати греко-католицький храм, то на нас дивилися, неначе на чужинців. Але завдяки титанічній праці владики Любомира Гузара, його авторитету, я зміг краще “стати” на півдні України. Коли ж закінчував служіння, то налічувалося 40 священиків. Багато це чи мало – не мені судити. П’ять областей і 40 священиків.

Чи є вже суто свої храми?

Безумовно. На території Криму - Керч. Незавершені в Сімферополі, Євпаторії, Севастополі. В Ялті було питання з землею. У Херсоні закінчили будівництво храму. Село Зміївка біля Нової Каховки. Далі – Южноукраїнськ Миколаївської області. У Скадовську й Антонівці закінчили споруджувати. Наш храм святого Юрія - найвищий. Далі: у Врадіївці, яка недавно стала “знаменитою” через бурхливі події. А в тому районі три храми зведено. В Одеській області маємо п’ять: чотири менші, а один більший у місті Южному. І на кінець свого служіння в Одесі, де нам упродовж десяти років ніяк не виділяли землю, вдалося досягти поставленої мети. Розуміючи, що влада не дасть нам бодай невеличкого клаптика, я все ж ходив і докучав можновладцям. Але, з іншої сторони, потихеньку збирав гроші, до чого долучались доброчинці з Канади, ще звідкись. На кінець нам вдалося купити майже 42 сотики землі біля самої Одеси. Місце гарне, перспективне. Думаю, що нововисвячений наш єпископ Михайло (Бубній) має тепер трохи кращу базу, ніж я, коли починав. Бо, направду не було де спати, жити. Не кажу вже про канцелярію. То ж нехай Господь Бог допоможе йому ще раз так доробитися, як я доробився.

А в самій Одесі, владико, де відбуваються Богослужіння?Чому питаю, бо в мене родичі є там.

Коли прийшов туди, то застав нашу громаду, яка служила в підвалі римо-католицького храму на вулиці Катерининській. Це неподалік від Дерибасівської, яка розташована в самому серці Одеси. Застав отця Михайла Іванцика, що надавав вірянам духовну опіку. І ми відправляли в підвалі. Багато людей попросту не могли нас знайти. За той час, що минув, зібрано кошти і куплено невеличку квартиру біля залізничного вокзалу. Там і наша канцелярія, і наша головна каплиця. Адреса: вулиця Гімназійна, 22. А на вулиці лейтенанта Шмідта, 22 - наша резиденція. То все поряд. 

Коли почали служити в окремій каплиці дві-три Служби Божі, (влітку дві, а так, зазвичай, три Богослуження), то людей збільшилося. Приблизно 400-500 осіб. І я завдячую за це як Всевишньому, так і духовенству, серед якого є дуже здібні священики. Вони не є в легких обставинах, хоча душпастиреві ніде не легко. Але завдяки посильній праці їм вдалося збудувати парафію. Нині ми всі переживаємо певні труднощі, але мимо того Церква в труднощах росте, розвивається. 

Ось такий мій шлях від родинного гнізда до священика, єпископа, а колись мирянина.

Тепер дозвольте повернутися до вашого теперішнього становища як єпарха Коломийсько-Чернівецького, задавши єдине запитання. Мене цікавить, передусім, село Семаківці Городенківського району Івано-Франківської області. Це - Чернелицький деканат на чолі з отцем Василем Скрипкою. Так ось: цього року наприкінці червня ви в Семаківцях особисто освятили новозбудований храм блаженнішого Миколая Чарнецького. Згідно з документами, які я бачив на власні очі, там повинен невдовзі постати паломницький центр. Питання: як ви оцінюєте майбутнє цього проекту, розробленим покійним вашим попередником владикою Миколою (Сімкайлом)? Чи єпархія і наша Церква в цілому зацікавлені у його розбудові?

Бачите: владика Чарнецький для мене не є чужий чоловік.

Деталізуйте: чому?

Тому що ще в старших класах школи прочитав його життєпис. Ті кілька книжок зіграли величезну роль в моєму становленні. Я зачудовано читав про його формуваня у багатодітній родині, як вчився, як став єпископом, як потрапив на Волинь. Воно, коли молода людина дізнається про такого мученика, то це захоплює. І тоді маєш приклад для наслідування. Від блаженного Чарнецького я набрався потужного духа, любові до Церкви, до народу, жертовності. Тому зараз відкриваю ще одну сторінку. 
Коли тільки-но прийшов у Коломию і почув, що будемо посвячувати святиню, то дуже зрадів. Адже доля послала в мої руки такий шанс, на який ніколи не сподівався. На урочисте посвячення запросив митрополита Івано-Франківського Володимира (Війтишина), владику Михаїла (Колтуна). Людей було надзвичайно багато. Накрапав дощик. Глянувши на небо, я промовив: “Зараз дощ перестане”. Як у воду глядів. Там надзвичайно гарне місце, тому хочу, щоб постав відпустовий центр. Як його назвати: єпархіальний, архиєпархіальний – нема різниці. Зрештою, мені про назву не ходить. Важливіше, щоби там забурлило духовне життя. І отак як Чарнецький потягнув мене, я б мріяв, аби він потягнув інших. 

Крім цього хотів би бачити й інші подібні центри в нашій єпархії. Я їх уже намітив, але наразі оголошувати не буду. Натомість докладатиму всіх зусиль, щоби розвинути цю Богоугодну справу. В тому числі по відношенню до блаженномученика Чарнецького. Щоби його дух не лише укріпити в нашому народі, але й поширити його. 

У цьому контексті ще раз нагадаю про 25-річчя завершення переслідування нашої Церкви у фізичному плані. Хотілося б про це якнайбільше розповісти молоді, яка не знає того часу. Крім того, пошановуючи історію наших славних попередників, ми “заливаємо” добрий фундамент для нашого близького і подальшого майбутнього. Вважаю, що коли так будемо ставитися до наших духовних мучеників, блаженних, які вийшли з нашого народу, а їх набагато більше, ще не проголошених, то отримаємо благословення на покликання, які зараз так потрібні для монаших згромаджень, семінарій. Церква в цілому потребує добрих священиків – мужів молитви. І то в першу чергу.

Як на мене, молитва – то успіх. Так, як це було в житті Чарнецького. Звісно, він дуже багато перетерпів, але Господь Бог зробив його руками багато. Бо він любив свій народ, своє служіння, якому повністю віддавався. А ще Пресвяту Богородицю – Матір Божу Неустанної Помочі. Я також у своїх науках згадую її, вважаючи, що вона багато в чому нам допоможе. Пресвята Богородиця готова так чинити, тільки нам потрібно краще до неї молитися.

Чи ви не чули від своїх земляків з Дори про перебування в селі владики Чарнецького? Декан Чернелицький отець Василь Скрипка розказував, що отець Порфирій свідчив про те, що той приїжджав сюди на вакації разом з блаженної пам’яті Климентієм Шептицьким. На жаль, поки що ці свідчення не знайшли документального підтвердження.

І я не чув про таке. Треба питатися, хоча вже й нема дуже в кого. Або шукати в архівах. Але те, що митрополит Стернюк відпочивав по-сусідству від мене, то це перевірений факт.

А тепер перенесімось до мого рідного Ходорова. Що вам пригадується про перенесення мощей блаженномучениці Тарсикії 2 вересня 2007 року? Ви тоді співслужили під час урочистої літургії разом з покійним владикою Юліаном (Ґбуром) та єпископом Михаїлом (Колтуном).

Найперше мене вразила смерть цієї молодої монахині. То було в Кристинополі, а теперішньому Червонограді. Вийшла дівчина, відчинила двері, думаючи, що священик іде на Службу, а дістала кулю. Така жертва.  Що мені ще згадується? Будучи деканом Бережанським, я спілкувався із сестрами-служебницями, котрі перебували в Кристинополі у підпіллі, працювали в лікарні. Направду, вони залишили в моїй пам’яті найкращі спомини. Вони вже повмирали, але їхню поведінку, дух молитви, бажання послужити людям, твердість віри не забуду ніколи. Ось така паралель: Червоноград наприкінці Другої світової війни і теперішні Бережани, вулиця Ковшевича, – простота, небагата обстановка, але надзвичайна вірність Церкві, любов до свого народу. Таке гідне подиву й наслідування.

І останнє. Я вже тривалий час перебуваю в Іспанії на заробітках. Можу поіменно назвати мешканців Коломийського краю, Снятинщини, Городенківщини, що трудяться і живуть пліч-о-пліч зі мною. Словом, представників різних районів, що входять до вашої єпархії. З якими б словами ви могли звернутися до них? Що б хотіли побажати у ці важкі часи? Тому що ми також переживаємо разом з Україною, з її народом. Молимося, збираємо кошти в храмах на допомогу. Особисто мене, владико, бентежить ще й думка, що, в якійсь мірі, є зрадником. Адже віддалений у просторі, не відчуваю настільки тамтешні проблеми. Що можете з цього приводу сказати?

Хотів би першочергово побажати заробітчанам добра. Щоб були добрими християнами. Погодьтеся: не можуть всі українці перебувати вдома. І то дуже добре, що ви зараз в Іспанії, Португалії, Італії, в інших країнах. Ви - не зрадники. Це наша влада не надала можливостей заробити певні кошти тут, на місці, тому ви поїхали в світи. Одначе ті труднощі, які там зустріли, повинні заставити вас пізнати Бога ближче. Бо в Україні, можливо, так би й не сталося. Знаю багатьох, котрі лише за кордоном навчилися молитися та ще й говорити по-українськи. 

Бажаю вам бути єдиними. Щоб використовували час на молитву. Коли є можливість збиратися разом, то збирайтеся. Майте свого провідника чи духовного пастиря. І під його керівництвом успішно провадьте своє суспільне і духовне життя. Крім цього зичу, щоб ви любили один одного. А любов, як я стверджував, це - молитва один за одного, прощення й терпіння. 
Крім цього пам’ятайте, дорогі мої земляки: вас чекає Україна! Можливо, тут важко, не ті умови життя. Може, десь серце болить, коли чуєте, що діється повсюдно. Певно, і у ваших сім’ях не все гаразд. Але знайте: Україна вас чекає. І якщо є на те Божа воля, щоб ви сьогодні були на чужині, яка стає для вас другою батьківщиною, то належно виконуйте там свій обов’язок. Своєю працею гідно представляйте Україну, щоби інші народи пізнали, хто ми такі. І “ким за що закуті”, як говорив Шевченко. 

Та найголовніше: моліться! Переконаний, що саме в молитві до Бога, дорогі мої, буде наша перемога!

Щиро вдячний за бесіду, Преосвященний владико Василю. Нехай всемилостивий Господь і надалі благословляє вас для плідної праці у Своєму винограднику, а Небесна Володарка зміцнює ваші сили, даруючи наснагу й покриваючи своїм омофором.

Бесіду вів Любомир Калинець

ПУБЛІКАЦІЇ

«Богослов’я − це своєрідний мозок Церкви, це її інтелектуальне життя!» − десять тез про богослов’я в Україні14 грудня

Перспективи розвитку богослов’я в Україні обговорювали в прямому ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги». Гостем студії «Живого ТБ» був...

МЕДІА
Prev Next