«Я був у селах, де лікарів не бачили понад два роки», – президент «Карітас України»

«Карітас України» налічує 300 співробітників. З початку конфлікту в Україні благодійна організація вже надала допомогу понад 150 тисячам людей. Про життя у «сірій зоні» та потреби людей, які опинилися в біді, про політику українського уряду та мешканців тимчасово окупованих територій говорили в студії Громадського.Схід з президентом благодійного фонду «Карітас України» Андрієм Васьковичем.

Який висновок ви робите з тієї довгої роботи, яку провадите в «сірій зоні». Чи бачите ви, що українській владі та «сіра зона» важлива? Чи бачите ви там українську допомогу або принаймні співпрацю з благодійними організаціями?

«Карітас України» – це українська організація. Ми працюємо в сірій зоні – це територія підконтрольна українському уряду. Але, очевидно, доступ є обмеженим з двох причин. По-перше, — контрольні пункти до тієї зони, також у тій зоні існує велика небезпека: вона часто не вичищена від мін, тривають обстріли. По-друге, є села, які були дуже бідними і до початку війни. Сьогодні ситуація загострилася тим, що в цих селах залишилися переважно літні люди. Я був у селі, де 400 людей і лише десять з них були молодші п`ятдесяти — шістдесяти років. Літні люди не можуть дати собі раду, зокрема взимку, коли потрібне паливо. Часто бракує основних медичних послуг. Я був в селах, де люди не бачили лікарів вже більше, ніж два роки, ще до початку війни. Маємо ситуацію, коли селам зараз надається навіть більше уваги, ніж до початку війни.

У нас в студії була в гостях уповноважений президента з питань мирного врегулювання конфлікту на Донбасі Ірина Геращенко. Казала, що можуть зробити міжнародні організації, зокрема на окупованій території, якщо не впоралися з міграційною кризою в Європі? Виходить, що Україна не може зараз допомогти, або не хоче. Яка ваша думка?

Загальна проблема у тому, як ми вирішуємо соціальні проблеми в Україні. В країні далі існує гуманітарна криза. Ми кажемо, що є 1 мільйон 700 тисяч переміщених осіб, це величезна цифра. Часто люди вже перемістилися в інші міста, де довгий час проживають. Очевидно, що деяким ще потрібна гуманітарна допомога. Гуманітарна допомога – це допомога на виживання, основні засоби існування, які ті люди потребують. З іншого боку, люди які місяцями живуть на одному й тому самому місці, де немає загрози військового конфлікту, мусять знайти роботу, почати працювати, забезпечувати себе самі.  А є люди, які ніколи не зможуть себе забезпечити, бо або літні, або хворі, або доглядають за дітьми. Їм держава мусить допомогти. Ми мусимо надати соціальну допомогу людям, які цього найбільше потребують. Питання в тому, як ми реформуємо нашу соціальну систему. Очевидно, для людей, які потребують гуманітарної допомоги, для виживання, українська держава неспроможна повністю надати таку допомогу. Тому організувалася міжнародна громадськість, намагається вирішувати цю проблему. Гуманітарна криза в Україні – невидима криза. Часто люди бідують насамоті.

Часто зустрічаємося з думкою від міжнародних волонтерських організацій, що український уряд зловживає цією допомогою. От, наприклад, надав Європейський Союз кредит на створення електронного реєстру переміщених осіб, а він досі не створюється. Також розповідають про складнощі з ввезенням допомоги в країну – додаткові митні збори, хабарі. Що про це скажете?

Щодо ввезення гуманітарної допомоги, справа врегулювалася за останні два роки, стало набагато легше. Також є інший аспект з практики організації Карітас. Ми є проти того, щоб ввозити гуманітарну допомогу в Україну. Ми за те, щоб купувати в Україні і підтримати також український ринок, бо ввезення гуманітарної не є найбільш ефективним способом надавання допомоги в Україні. Так само, як і надавання харчових пайків не є найбільш ефективним методом допомоги людям, які мають вижити. Потрібне надання грошової допомоги, якою вони зможуть самостійно розпорядитися. Найбільші проблеми, про які ми чуємо щодо переміщених осіб, — це брак коштів для оренди, щоб людина мала дах над головою. Друга проблема — це харчування, одяг і ліки. Але людина сама мусить вирішити, що для неї є основне. Давати гречку — це тимчасове вирішення. Також тут є аспект вшанування гідності людини. Вона залишається суб`єктом своєї діяльності. Карітас займається тим, щоб допомогти знайти роботу, вийти на нормальний шлях розвитку, щоб люди самі могли собі допомагати. Людина, яка знаходить роботу, відпадає від того числа людей, які потребують допомогу. Тому це — основне завдання. Ще потрібно супроводжувати тих людей, які мають потреби. Велика кількість людей, які були змушені втекти із зони бойових дій, вони сильно травмовані. Їм треба, щоб вислухали їхні проблеми, потрібна людська прихильність, симпатія, бо є страшні речі. Я здивований, наскільки мало ми чуємо про те, що люди пережили.

Скільком людям може допомогти така організація, як ваша?

Наша організація має статистику про надану допомогу за весь час конфлікту, починаючи від анексії Криму і допомоги першим внутрішньо переміщеним особам з Криму. «Карітас України» надала допомогу більш, ніж 150 тисячам людей.

Діяльність «Лікарів без кордонів», Червоного Хреста фактично заборонена, вони окупованих територіях залишаються на напівлегальних умовах. Ви пішли з окупованої території?

Я б не сказав, що ми пішли з окупованої території. Ми на сьогодні не працюємо там активно. Ми також не мали можливість розвивати там свою діяльність. Були певні обмеження, ми пристосувалися до ситуації. Але в будь-який момент, коли буде можливість працювати на тій території, ми очевидно будемо там працювати.

Як ви ставитесь до зауважень, що наприклад, ООН співпрацюють там з владою так званої «ДНР»? Дуже часто звинувачують і моніторингову місію ОБСЄ.

Ми — організація Української Греко-Католицької Церкви. Ми — церковна організація. Принципи, за якими ми працюємо, – християнські принципи. Де ми бачимо нужду і потребу, ми хочемо допомагати. Ми повинні шанувати міжнародне право, кордони не можуть бути порушені, що це є українська територія, яка де-факто не контролюється українським урядом. З іншого боку, ми бачимо що там є українці, які мають потребу. Ми повинні допомагати і заручникам конфлікту.

Ви обрали саме формулювання «заручники конфлікту». Але ж, ви знаєте, є багато думок, що там не заручники конфлікту, а що це люди, які голосували, сепаратисти і так далі.

Я часто говорю про це і за кордоном, якщо я говорю про тих людей, які якраз на непідконтрольній території. Ми знаємо, що там залишилось багато лежачих людей, літні люди, які не можуть рухатися зі своїх домівок. А багато опікунів, медсестер виїхали з тих територій. Ми не знаємо, чи хтось опікується тими людьми, чи може, вона залишається без допомоги. І от скажіть мені, чи та людина, яка не може рухатися, лежача і є заручником тієї ситуації, що вона має робити? Як вона має свою політичну позицію висловити, якщо вона не може ходити? Я не думаю, що можна сказати про цілий регіон, що вони всі підтримують чи не підтримують, всіх назвати політично заангажованими.

Анастасія Станко, Євген Спірін, Громадське.Схід
www.hromadske.tv