АКТУАЛЬНО

«Є відчуття, що і миряни, і духовенство чекали на єпископа, що вони відкриті і готові до співпраці», – владика Іван Кулик

Четвер, 12 березня 2020, 12:16
Кінець минулого – початок нинішнього року для УГКЦ був часом призначення та інтронізації одразу декількох єпископів в Україні та за її межами. Церква готується до нових викликів, а, отже, потребує оновлення – зокрема, і кадрового. У студії «Воскресіння. Живе радіо», у програмі «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком, владика Іван Кулик, єпископ Кам’янець-Подільський, розповідає про перші місяці служіння у новому статусі, про свій шлях до покликання і досвід служіння у Римі.

Владико Іване, ви очолюєте Кам’янець-Подільську єпархію лише кілька місяців. Поділіться першими враженнями у вашому служінні на новому місці й у новому статусі. Це тим більш цікаво, що ця єпархія, створена у 2015 році, донедавна не мала єпископа…

Так, минає другий місяць мого служіння у Кам’янець-Подільській єпархії, яка має осідок у Хмельницькому. Ці досвіди – і практичного життя, й служіння – для мене нові й незвичні: фактично 20 років я був поза Україною, в Італії, там зовсім інша специфіка служіння, тому багатьом речам потрібно вчитися наново. Але Бог дає сили робити перші кроки: є перші зустрічі, відвідини парафій, щоб пізнати єпархію, людей і священників…

Як сприйняла вас Хмельниччина – парафіяни, духовенство, місцева влада? Адже особливість цієї єпархії у тому, що досі її очолював і адміністрував митрополит Тернопільсько-Зборівський владика Василь Семенюк, але його осідок – у Тернополі. Тобто ви, фактично, перший єпископ у цій єпархії, який перебуває там постійно….

Перші враження дуже добрі: є відчуття, що і люди, і духовенство чекали на єпископа, що вони відкриті і готові до співпраці і творення міцної структури Кам’янець-Подільської єпархії. Так, владика Василій довгий час опікувався цими теренами, але відчувається, що було бажання, щоб єпископ був на місці, щоб був присутній у житті єпархії щодня. Були зустрічі з очільниками області, з мерами Хмельницька й Кам’янець-Подільського… На Водохреща була велика служба та освячення води у Південному Бузі – це був гарний досвід спільної молитви за місто за участі і містян, і представників інших конфесій…

До речі, священники з інших конфесій були присутні й на вашій хіротонії. Чи були уже зустрічі із єпископами – зокрема, православними, на тему співпраці?

Так, перед Новим роком ми мали спільну зустріч представників усіх конфесій, присутніх на Хмельниччині. Це була ініціатива голови ОДА, який був призначений на цю посаду в кінці минулого року, і таким чином хотів познайомитися зі всім духовенством. Варто зазначити, що на Хмельниччині досить давно існує такий формат, як духовна рада – постійні зустрічі і обговорення різних питань представниками різних конфесій. Така зустріч також уже була, з моєї ініціативи і бажання познайомитися зі всіма, тому ми її організували при нашій катедрі Різдва Пресвятої Богородиці у Хмельницькому.

Ви довго служили у Римі, але народилися на Тернопільщині. Близькість до цих теренів, тутешнє коріння, напевно, також має значення у вашому служінні. Ви якось розповідали, що для вас дуже важливо, що народилися неподалік від Зарваниці і з дитинства приходили до цього місця на молитву…

Так, моє рідне село Переволока – десь у 15 кілометрах від Зарваниці, і моє покликання і духовне життя тісно пов’язане із цим місцем. Ми з бабцею часто ходили туди на прощу, я любив там бути. Можливо, саме перебування у цьому місці і молитва там сформувала моє подальше життя. Пізніше я вступив у Тернопільську духовну семінарію, і це також було тісно пов’язано із Зарваницею…

Ви навчалися у різних духовних закладах – у Тернополі, у Люблінській семінарії, звідки вийшла ціла плеяда греко-католицьких священників 90-х років, потім – у Римі. Згадайте якісь найяскравіші моменти з часів навчання і формації вас як священника…

Мої священичі формації почалися з Чорткова, де була так звана дяківсько-регентська школа, нині це – Дяківська катехитична академія ім. Блаженного Григорія Хомишина. Ця школа дуже багато дала мені у моєму духовному покликанні – у поглибленому вивченні літургійного співу і церковного уставу. Потім був рік навчання у Тернополі, а потім, з благословення тодішнього ректора семінарії, а нині митрополита Василя Семенюка, продовжив навчання у Любліні. То був 1998 рік, філософсько-богословська освіта в Україні тільки ставала на ноги, й тому багато студентів їхали на навчання за кордон. А Люблінська семінарія мала довгу історію і великий досвід, мала можливість розвиватися навіть при комуністичному режимі… Там було цікаво – і навчання, і спілкування з польськими семінаристами, і пізнання іншої країни й ментальності. Все це розширювало світогляд, давало об’ємніше бачення багатьох питань, і це також були цінні для мене досвіди для формування як людини і священика…

До речі, про Тернопільщину, де у часи підпілля УГКЦ діяла підпільна семінарія і жили дуже важливі для Церкви особистості – як от, владика Павло Василик. Ви ще застали, торкнулися тих, хто втримував УГКЦ у підпіллі?

Сам я це не дуже пам’ятаю, бо був зовсім малим, але рідні розповідали, що владика Павло, як підпільний священник, часто відвідував і наше село, й інші містечка і села у Бучацькому районі, їздив на Львівщину й Хмельниччину. Особисто я познайомився з владикою, коли мені було десять років, у 1989-му. Церква виходила з підпілля, у нашому селі було два храми, але обидва – у власності православної громади, і греко-католики розпочали своє служіння під відкритим небом, на території місцевого цвинтаря. І от приїхав владика Павло служити там Літургію – мені було цікаво, можливо, вперше в житті побачити єпископа, таку, справжню Літургію і навіть трошки прислуговувати на ній. І це було чимось надзвичайно вражаючим для мене. Пам’ятаю ті полум’яні проповіді владики Павла – і патріотичні, і глибоко духовні. Можливо, і своє покликання пов’язую з тими подіями і часом, тому що відтоді постійно приходив на молитву і Службу Божу, почав читати апостола в храмі. Тому постать владики Павла присутня у моєму житті і покликанні…

Ви навчалися у Римі і здобули ліценціат з патристичного богословя. Чому саме цей напрямок обрали?

Патристика, чи патрологія – наука про отців Церкви, про їхнє навчання, яке є для нас особливим і дуже важливим. Отці Церкви – це люди, які жили у перші віки християнства, відразу після апостолів, і намагалися передати науку Христа у, можливо, найчистіший спосіб, фактично напряму. Тому цей досвід святих отців, їхнє життя і навчання є базовим для всієї християнської Церкви. Їхні постаті об’єднують різні Церкви, а їхні твори є фундаментом усієї духовної церковної науки.

У Любліні і в Римі я мав можливість досліджувати життя святого Кирила Єрусалимського, який жив у кінці ІІІ століття. Моя праця полягала у вивченні розуміння Таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії у його научанні. Адже у перших віках християнства ці таїнства уділялися у дорослому віці. Ці три таїнства християнського втаємничення святий Кирило описує дуже цікаво і глибоко: у нього є так звані катехизи, які він виголошував тим, хто готувався до хрещення. Моїм завданням було показати, як від початків відбувалися ці таїнства та приготування до них, яке могло тривати й три роки… Ці досвіди ранньої Церкви дуже цінні для нас сьогодні у відродженні і глибшому переживанні нашої віри…

Не можу оминути період вашого служіння в Італії – п’ять років навчання і десять років служіння у церкві святих Сергія і Вакха у Римі, спочатку як адміністратор, а потім і як парох. Ця церква – невеличка і дуже затишна, розташована у будинку, була і є головною церквою нашого екзархату в Італії. У 2000-х відбувся великий наплив трудових мігрантів з України, який, напевно ж, змінив і церковне життя…

Так, мій душпастирський досвід почався в Італії у 2005 році: я був уже висвячений на священника, але продовжував навчання. І, як і всі священники, які приїжджали до Риму вчитися, якийсь час присвячував душпастирству – щосуботи-неділі їздив до громад, часом за кілька сотень кілометрів. На той час в Італії уже було понад сто українських громад і лише 30 священників. Тому так важливо було допомагати у душпастирстві: відслужити Літургію, посповідати, побути з людьми.

Це був цікавий і важливий час відчування духовної потреби людей і душпастирського бажання бути поряд з ними. Адже специфіка італійської еміграції і тоді, й, можливо, тепер – що це жінки, які приїхали на заробітки, залишивши в Україні сім’ї, люди, які потрапили у зовсім інше мовне й культурне середовище, часто без документів. І Церква ставала для них центром і осередком не тільки духовної, а й моральної і психологічної підтримки…

Розкажіть більше про церкву святих Сергія і Вакха, де ви служили до призначення єпископом – у чому її історичне значення для УГКЦ?

Історичність її полягає у тому, що це, можливо, найстаріший український храм поза межами України. Коли у 1595 році була підписана Берестейська унія між Київською митрополією і Апостольською столицею, Київ хотів мати свого представника – легата, у Ватикані. Це було погоджено, і коли до Риму приїхав перший представник Київського митрополита – Михайло Корсак, Ватикан надав цю церкву й прилеглі до неї приміщення у розпорядження Київської митрополії та її представників. Це було у 1641 році. Церквою опікувалися отці-василіяни, і впродовж багатьох століть вона була українським острівцем в Італії і Римі. Був період, коли ми її втратили, але завдяки патріарху Йосифу Сліпому, який у 1963 році повернувся з Сибіру до Риму, її вдалося повернути УГКЦ. Завдяки патріарху Йосифу у 1970 році була створена і парафія УГКЦ у Римі, і в такий спосіб юридично зафіксована українська присутність. Тоді, у 70-ті роки, українців у Римі було небагато – семінаристи, священники, які приїздили на навчання, нечисленні емігранти. Але патріарх Сліпий мав такий авторитет, що Ватикан дозволив йому створити персональну парафію. Для розуміння цієї ваги і авторитету Йосифа Сліпого: у 2000-ні, коли з’явилося багато українських громад (це були капеланії при римо-католицьких храмах), українцям було дуже важко знайти розуміння у італійських єпископів і здобути дозвіл на створення парафії, незважаючи на велику потребу у цьому.

Історичність цієї церкви ще й у тому, що при ній була колегія, де проживали священники, які приїжджали до Риму на навчання. Ще до Другої світової війни там жили Омелян Ковч і Миколай Чарнецький, проголошені блаженними священномучениками. Першим парохом цього храму у 70-х роках, після його повернення УГКЦ, був Блаженніший Любомир Гузар. Пізніше багато років його парохом був о. Іван Музичка – священник, богослов, письменник, ректор Українського католицького університету ім. св. Папи Климента у Римі.

Тепер церква святих Сергія і Вакха є катедральною церквою екзархату УГКЦ в Італії, створеного минулого року. Розкажіть про своє десятилітнє служіння саме у ній, і загалом – про УГКЦ в Італії…

Як я вже розповідав, Церква в Італії – це не лише духовне середовище, хоча це – насамперед, а й місце зустрічі людей, місце, де можна знайти різного роду підтримку й допомогу. Те, що завжди додавало сили у служінні, – розуміння, що Церква має бути з людьми, які її потребують, шукають дорогу до Бога і підтримки на цьому шляху. Це особлива духовна праця для людини на чужині – потреба молитви і сповіді, прагнення, щоб її вислухали і почули.

Другий момент – соціальне служіння Церкви. Так при парафіях священники організовують зустрічі, пов’язані з юридичними питаннями, щоб пояснити людям їх права і можливості, роз’яснити закони Італії тощо. Також при церквах є курси італійської мови, можливість медичного обстеження і допомоги, оскільки не всі мають можливість звернутися до лікарні. І, звичайно, українці-емігранти святкують свята, пов’язані і з національними датами, і з церковними, саме на парафіях. Ці святкування відрізняються від Різдва чи Великодня в Україні, як і переживання недільного дня: люди часто приходять до церкви на цілий день, залишаючись там до вечора на катехизацію, спілкування. Більшість не має своїх домівок, тому домівкою стає храм. Особливими є й Різдво і Великдень, які є справді великим родинним святом. На Святвечір у нас завжди збиралося до 500 людей, була спільна вечеря, коляда, ми могли бути разом, молитися, спілкуватися і так одне одного підтримувати…

Наостанок – питання щодо створення екзархату в Італії як окремої структури. Наскільки важливо, щоб УГКЦ була офіційно визнана і прийнята в італійському суспільстві?

Те, що проголосили екзархат, означає, що уже є певна структура Церкви. Проголошення парафії, екзархату чи єпархії є свідченням того, що для цього є підгрунтя і є певний ріст, розвиток. За ті майже 16 років, що я був в Італії, я на власні очі бачив, як розвивалася наша Церква, наші громади й служіння. Тобто УГКЦ підійшла до моменту, коли вся ця діяльність потребувала організації у певну структуру. Це важливо, бо коли є екзарх, буде і єпархія, а пізніше і правлячий єпископ. Це дає більше можливостей допомагати у служінні і священникам, і нашим людям там. 

Звичайно, Церква має багато труднощів, але маючи таку структуру, можна глобальніше відповідати на виклики і проблеми, які переживають і Церква, і люди. Зараз є багато родин, чиї діти народилися в Італії, людей, які там залишаться, і треба думати, як зберегти цю українську свідомість і ідентичність. І Церква як структура може і повинна брати у цьому активну участь.

Повністю стрім програми можна подивитися тут:

 

reradio.com.ua

ПУБЛІКАЦІЇ

Папа Франциск: «З нами у човні Ісус, який вгамовує бурю»27 березня

Пропонуємо вашій увазі проповідь, яку виголосив Папа Франциск під час молитовного чування перед входом до базиліки Святого Петра в...

МЕДІА
Prev Next