АКТУАЛЬНО

«За межами України на сьогодні – мільйони українців, і ми, як Церква, маємо обов’язок йти за ними, бути з ними», – владика Степан Сус

Понеділок, 17 лютого 2020, 10:19
Наймолодший католицький єпископ у світі, як його називають медіа, владика Степан Сус поки що звикає до нового статусу, нової сфери діяльності й нових завдань у служінні.

Відомий капелан і настоятель гарнізонного храму Верховних апостолів Петра і Павла у Львові тепер служить у Києві як куріальний єпископ Патріаршої курії УГКЦ з титулярним осідком Зигрісу. Про новий етап служіння, нові виклики, які постали перед УГКЦ і Католицькою Церквою у світі загалом – у програмі «Добра розмова» на «Воскресіння. Живе радіо» з владикою Степаном Сусом говорила Галина Бабій.

15 листопада минулого року указом Папи Франциска отець Степан Сус призначений куріальним єпископом Києво-Галицького Верховного Архиєпископа і титулярним єпископом Зигрісу; 12 січня у Патріаршому соборі УГКЦ в Києві відбулася хіротонія владики Степана Суса; з 16 січня владика очолив Пасторально-міграціний відділ Патріаршої курії УГКЦ.

На посвятній службі Блаженніший Святослав сказав: «Сьогодні Церква відчуває потребу супроводу українців, хоч би де вони були. Гасло Патріаршого Собору у серпні цього року – «Твоя Церква – всюди і завжди». І, оскільки, як Глава Церкви, я не можу бути на всіх континентах, сьогодні мені Господь посилає помічника…»

Що відчуває владика Степан – як настоятель Гарнізонного храму, який очолював від 2011 року, як капелан із 16-річним стажем і просто як людина, яка присвятила себе Богу, перед такими новими викликами?

«До хіротонії було трохи страшно – від незнання, що мене чекає далі, – каже він. – Але зараз є відчуття впевненого руху вперед. Багато вчуся, багато що для мене нове. Як кожна людина, яка потрапляє в нові обставини життя і мусить зорієнтуватися, вивчаю ситуацію, щоб розуміти свої нові завдання і обов’язки. Вивчаю, що вже зроблено, бо я лише продовжую справу своїх попередників, які зробили багато важливого для Церкви, і моє завдання –  продовжувати рухатися в цьому напрямку…»

Звичайно, передусім розмова з владикою Степаном торкнулася справи попереднього етапу служіння – капеланства, з яким отець Сус буде асоціюватися, напевно, назавжди. З яким серцем він полишає цю справу свого життя і Гарнізонний храм, з якого пішли в останню дорогу так багато українських воїнів?

«Я згадував про це у своїй першій проповіді на хіротонії – що приймаю шлях єпископату на пам’ять про всіх тих хлопців, яких я знав і яких мені довелося хоронити, які не побоялися прийняти рішення захищати свою країну і бути жертовними, коли більшість просто залишилася вдома. В житті так буває – ти повинен покинути все своє минуле, все, що надбав і осягнув, і піти у невідомість, почати все спочатку. Військові за всі ці роки навчили мене простоті в прийнятті рішень: є складна ситуація – і щось потрібно зробити швидко і ефективно, як-от викопати за кілька годин окопи так, що навіть професійне вороже око цього не зауважить…»

Йдеться, зокрема, і про вміння бачити можливості. Степан Сус згадує, як у 2011 році, коли УГКЦ повернули у служіння гарнізонний храм, у якому з 1970-х років було книгосховище Наукової бібліотеки імені Стефаника (а це – понад три мільйони книг), багато хто казав, що нереально облаштувати там храм і що на це знадобиться кількадесят років. Проте військові змогли це зробити – домовитися про прилаштування книг, зробити перші ремонти тощо – за три з половиною місяці. І 6 грудня 2011-го, до 20-річчя Збройних сил України, храм було освячено.

«І ще: за 16 років роботи з військовими я навчився бути поруч із ними, хоч би що і як було. Це нелегко для священника і капелана, тому що військові – різні люди. Є ті, що вірують, і ті, хто каже, що Бога немає, ті, що моляться, й ті, хто вважає це непотрібним. Але ти все одно залишаєшся поруч – навіть тоді, коли вони зачиняють перед тобою двері чи посилають матом, бо їм незрозуміло, що цей чоловік у чорній рясі робить у військовій частині. Але з часом стаєш просто другом, товаришем, братом для них усіх, і вони розуміють, що можуть на тебе покластися у складні моменти, що є людина, яка вислухає і зрозуміє. І часто це дає сили і заохочує йти вперед…»

На кого владика Степан залишає гарнізонний храм у Львові?

На чудових отців, каже він сам. «Не скажу, що я їх виховував – швидше, ділився всім, що знав. Моя система полягала в тому, щоб не бути успішним лише самому, а давати можливості проявитися й іншим. Дякую Богу, що дав мені сили і розуму всі ці 16 років збирати довкола себе священників, які стали справжніми капеланами. Тому в цьому сенсі я спокійний, бо знаю, що залишаю храм у достойних, добрих руках…»

Але відтепер отець Степан Сус, як єпископ, матиме зовсім іншу сферу діяльності, пов’язану із міграцією – одним із головних на сьогодні викликів і для України, і для УГКЦ.

«Це – мільйони українців, і ми, як Церква, маємо обов’язок йти за ними, бути з ними, – каже він. – Там, де є люди, має бути й Церква. На сьогодні є понад 60 офіційних громад УГКЦ поза межами України, де немає єпископа... Напевно, постане ще багато громад, які не матимуть офіційного статусу. І ми повинні подбати, щоб кожен українець, хоч би де він був, мав у досяжності священика, який би надав духовну підтримку…»

У цьому сенсі досвід капеланства – роботи з дуже різними за світоглядом людьми, владика Сус називає безцінним. Бо одне із основних завдань Церкви – відчиняти двері чи показувати людині, як прийти до Церкви, де знайти відповіді в дуже складному сучасному світі.

«Так, Церква передусім має показати людині обличчя Бога, – каже владика. – Тому що Бог, щоб бути ближчим до людини, використовує людську подобу – так зрозуміліше і легше може бути сприйнято. Так само і в нашому християнському житті Господь використовує кожного з нас для своїх справ. Повторюся: в обличчях християн і віруючих Господь зустрічається з тими, хто шукає стежки до нього. Тому маємо пам’ятати: християнство – це не етикетка чи щось зовнішнє, це спосіб життя, мислення, сприйняття. Мистецтво, музика, культура загалом – те, що століттями живила віра, – все це є висловленням внутрішнього життя, того, як людина переживала Бога. Звичайно, надворі ХХІ століття, яке має свої формати і методи комунікації. Так, є Інтернет, соцмережі, медіа різного формату, які є інструментами, але живу людину – з її голосом, обличчям, словом, – не замінить ніщо…»

Ще один момент, який зауважила Галина Бабій: отець Степан Сус, як настоятель гарнізонного храму, ніколи не заходив до храму через інші двері, ніж парафіяни. І в цьому також є певний сенс і символічність.

«Так, я вважаю, що Церква має бути відкритою до людей. Сам Господь нам казав: по тому, як поводитеся, яку маєте любов, на основі чого будуєте стосунки, інші люди бачитимуть, чиї ви діти і хто ваш батько. Церква починалася з невеличкої групи людей. Храми ж почали будувати набагато пізніше – десь із ІV століття, а до того християнська практика була зібранням. Слово «церква» означає зібрання віруючих, які є різними, але дивляться в одному напрямку. З часом з'явилися й храми, але і вони – не приватна власність священника чи єпископа. Це власність усіх, спільний дім. І якщо людина боїться зайти до храму, бо переживає, що їй скажуть, що вона не так одягнена, не так перехрестилася чи не там поставила свічку, це означає, що вона прийшла не додому, до Бога, а у якесь чуже місце...»

І питання про стратегію – якою має бути Церква сьогодні, як вона має розвиватися?

«Церква сьогодення і майбутнього має бути Церквою Христовою, насамперед. Церква – місце, де ми проповідуємо Слово Боже, ділимося Доброю Новиною. Так, методи – як саме це робити, можуть і повинні змінюватися. Бо метод – це спосіб висловлювання і донесення ідеї чи думки в певному культурному контексті і середовищі так, щоб це було зрозуміло і сприйнятливо. Тому на сьогодні один із таких методів чи інструментів для нас зокрема – сучасні засоби комунікації.

Але сутність цих висловлювань є незмінною – це проповідування того, що хотів нам донести Господь. І якщо візьмемо Новий Завіт, то все це можна звести до одного – будьте людьми, будьте людяними. А це означає бути самими собою, бути справжніми, не грати якоїсь ролі. Диявол і зло хоче, щоб ми грали ролі, були фальшивими, дволикими, несправжніми, гібридними. В контексті сьогодення ми відчуваємо цю гібридність всього – не лише війни, а й людських стосунків, почуттів, любові, сімей, виховання дітей, тобто всього, що зло прагне зіпсувати і знищити. Тому Церква покликана протистояти цьому – говорити про людяність, справжність, відкритість, щирість. І ми намагаємося знайти спосіб донесення, щоб люди краще розуміли це…

З іншого боку, можна діджиталізувати багато чого, але таким способом ми ніколи не зможемо передати наших почуттів, емоційної сфери, того, що будує людину, сім’ю, спільноту – усе це не комп’ютеризується. Можна набудувати роботів, але ми не зможемо вставити їм живого серця, яке відчуває, розуміє, переживає і здатне ділитися. А ми, люди, покликані не просто ділитися чимось, а переплітати це любов’ю. Якщо немає любові – немає й життя. На жаль чи на щастя, у технічний прогрес, який охопив світ, не можна вкласти почуття любові. Для любові потрібна реальна, жива, справжня людина…»

 reradio.com.ua


ПУБЛІКАЦІЇ

Молитва слухання: як молитися зі Святим Письмом?11 липня

У дев’ятому випуску відеопроєкту «Блаженніший Святослав: #доступно_про_важливе» Отець і Глава УГКЦ запропонував глядачам роздумати над...

МЕДІА
Prev Next