АКТУАЛЬНО

«Жити під обстрілами, спати на землі, – це не так вже й складно, якщо розумієш, навіщо це робиш», – о. Тарас Коцюба

Середа, 08 червня 2016, 19:58
Священик УГКЦ з Дрогобича став військовим капеланом і провів на передовій у цілому 300 днів. За своє служіння він отримав недержавний орден «Народний герой України».

Під час бесіди отець Тарас іноді запитував мене «Вибачте, що Ви сказали?» «Це в мене, напевно, наслідки контузії, – з усмішкою пояснив священик. – Лікарі сказали, що в мене атрофуються нервові закінчення, – каже капелан – Щоби цей процес уповільнити, треба регулярно проходити курс лікування. Буває, людина говорить зі мною, а потім змінює тембр і все – я її вже не сприймаю. Чесно кажучи, довго не звертався до лікарів. У мене ж не текла кров із вух, як у хлопців із контузією. Трохи поболіло, подзвеніло і все заспокоїлось. А там, на війні, всі ж голосно розмовляють… Ось  я і не запідозрив нічого поганого. Вирішив, що просто став трохи гірше чути».

Коли о. Тарас уперше з’явився в нас, ми зустріли його «в штики», – зізнається замполіт першого батальйону 30-ї бригади Сергій Майдюк. – Як це не парадоксально, до бригади прикріплений священик від Московського патріархату. Його ми не сприймаємо. Для мене це просто дивно, як таке може бути? Коли в отця Тараса перевірили всі документи, зрозуміли, що він наш український священик, почали спілкуватися. Це дуже швидко переросло у велику дружбу. От я – невіруюча людина, але під час обстрілів, коли час від часу все довкола вибухає, починаєш молитися. О. Тарас завжди в такі моменти був поруч, в окопах. Він не в штабі відсиджувався і чекав, коли до нього приїдуть хлопці, а сам їхав туди, звідки не могли вибратися бійці. За його сприяння в нашому батальйоні з’явилася церковця. І незадовго виявилося, що багатьом є про що порозмовляти зі священиком. Ми ж не в повітря стріляли – валили ворогів пачками… А значить і гріх на душу брали. Кому про таке розповіси? Мені, замполіту? Та я ж такий самий. Що я відповім? А священик , без зброї, зі знанням Слова Божого, завжди знаходив, як заспокоїти, як пояснити, що відбувається з душею. І з кожним днем довіра до о. Тараса зростала.  Тепер він є просто нашим великим другом. Він також волонтер.  Завжди привозив якусь допомогу. І продовжує допомагати нашому підрозділу.

- Коли Ви вперше приїхали в зону АТО?

- На початку червня 2014 року. Я приїхав замінити капелана о. Андрія Зелінського, який понад місяць перебував разом з українськими військовими на передовій. Але до служіння  я готувався ще з березня. Для  цього поїхав до бійців 30-ї новгород-волинської окремої механізованої бригади, які тоді знаходились недалеко від Криму, на умовному кордоні з окупованим півостровом. «Строкову» я не служив, із радянською армією не зіштовхувався, які там були порядки, я не знав. Офіцери бригади мене добре прийняли і почали вчити основам військового життя: як правильно застелити своє ліжко, носити форму, каску, бронежилет, пояснювали правила безпеки щодо бойової техніки. Я пробував водити танк, БТР, розбирав і чистив зброю. Їздив на полігон і вчився стріляти по мішенях. Для мене як для священика було дуже важливо постійно бути поряд з бійцями. Мені було цікаво, тому що я ніколи такого не робив, а їм було цікаво, що курс молодого бійця проходить священик. Тому моє сприйняття армії було позитивним. Поруч були люди, які, якщо й жартували, то робили це не зі зла, не образливо. «А ну, отче, подивіться, чи немає у вас патрона у стволі?». Я відтягував затвор і патрон, вискакуючи, дряпав мій ніс. Так я назавжди запам’ятав, що цього робити не можна. Я бачив у бійців щирість і підтримку. Я був упевнений, що вони ніколи не кинуть мене, не пошлють туди, де небезпечно. Більше того, я вдячний офіцерам за ті основи знань, які вони мені дали. Бо це не раз мене рятувало.

- Які саме знання вам стали в нагоді потім?

- Напевне, найголовніше – це правильно розуміти те, що стається під час реального бою, як правильно вибрати безпечне місце, куди ховатися під час обстрілів, чи потрібно взагалі кудись бігти. Як зараз пам’ятаю напутнє слово комбата 1-го батальйону 30-ї бригади Сергія Собка: «Отче Тарасе, коли приїдете на місце, завжди шукайте очима насип і при першому вибуху спочатку падайте і якомога ближче до нього, а потім вже думайте, куди рухатися далі». Мені здавалося, що ніколи не прийдеться це робити. Вже набагато пізніше я навчився слухати обстріли, розуміти, чи вони наближаються чи віддаляються, розуміти вихлопи це чи приходи. І коли вибухи були на відстані декількох метрів від мене, рухався автоматично, падав на землю і котився туди, де найглибше. Але спочатку це була просто інформація. Тільки тоді, коли я приїхав на схід України, усвідомив, наскільки важливими були ці слова. Головне: не бігти, не панікувати. Медики в АТО говорили, що більшість тяжких поранень під час обстрілів отримують саме ті, хто починає бігати, метушитися.

- Чи були ситуації, коли Ви чітко зрозуміли, наскільки важливим є Ваше перебування з бійцями?

- Звісно, – о. Тарас задумався, а потім продовжив: – Майже через рік, в лютому 2015 року, я знову зустрівся з 30-ю. Після того, як українській армії довелося залишити Дебальцеве, бригада стримувала передові позиції поблизу міста Світлодарськ. До того часу волонтери пригнали мені позашляховик, і я час від часу їздив до Артемівська, тепер Бахмута, щоби привезти передачі, побалувати хлопців чимось смачним: солодощами, варениками, голубцями. Але були дні, коли комбат просив мене не покидати розташування батальйону: «Коли ви від’їжджаєте, бійці починають нервувати. Коли вони вас бачать, знають, що ви поблизу, їм спокійніше. Значить оточення немає».  Були ж припущення, що російські війська будуть далі направлятися вглибину країни, намагаючись оточити наших бійців. Для мене це було несподіванкою. Але я, звісно ж, прислухався до слів командира. Крім цього, комбат просив мене постійно тримати зв’язок з «великою землею», щоби отримувати інформацію про те, що відбувається довкола, а головне, уточнювати у волонтерів про пересування техніки ворога. Мабуть, не дуже довіряв штабам.

Ще один важливий для мене випадок стався вже цього року. На вокзалі я зустрів знайомого бійця СБУ. Після міцних обіймів він показав хрестик, що висів у нього на шиї, і сказав: «Отче Тарасе, це той хрестик,  який ви мені дали. Я з ним таке пройшов… і навіть подряпини на мені немає. Він мене рятував».

І, напевно, одним із найяскравіших прикладів буде зустріч, що відбулася у вересні 2015 року під час паломництва військовослужбовців і військових капеланів до Зарваницької чудотворної ікони Божої Матері. Вона  сталася під час архиєрейської літургії, коли я причащав Св. Євхаристією. В цей момент я завжди уважно дивлюся на уста людини, щоби не впустити нічого з ложички. Ніколи зосереджуватися на обличчях і очах. І раптом бачу: після того, як людина прийняла причастя, завмерла і не відходить. Піднімаю очі і бачу, що чоловік плаче. «Отче, Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте? – говорить. – А в 2014 році Ви мене сповідали і причащали прямо перед боєм…»

- Чи багато воєнних причащалися саме на війні?

- Так, досить багато. Ще я звернув увагу, що багато військовиків до війни були далекі від Церкви, але не від Бога. В них чомусь є дивне розмежування: вони сприймають віру в Бога, але через якісь причини побоюються посередництва Церкви. Можливо, це пов’язано з негативними прикладами священнослужителів. На жаль, такі були. Іноді мені доводилося чути таке: «Я не проти Бога, але я погано розбираюся у ваших релігійних штучках. Це не для мене. Мені і так добре!»

Військові звертаються до капеланів з великою кількістю проблем. Часто хлопці приходять не на сповідь, а просто поспілкуватися. Іноді такі моменти стають справжнім криком душі з емоційними зривами, слізьми. І тоді дуже важливо почути, підтримати. З часом після таких розмов воєнні приходили вже й на сповідь, причащалися. На війні, я так бачу, відбувається переосмислення цінностей. Змінюється ставлення до земного життя, приходить розуміння важливості підтримки побратимів, друзів, а головне – саме на полі бою в багатьох з’являється впевненість у своїй місії: захищати рідну землю.

- Що для Вас виявилося найважчим на війні?

- Для мене найважчим було перебороти важкість духовного спустошення, коли я не міг служити Божественну Літургію. Це почуття особливо гнітило, якщо таке траплялося на церковні свята. Молилися ми навіть під час бою, але не завжди була можливість служити Літургію. До всього решту з часом звикаєш. Жити під обстрілами, спати на землі, їсти, що дадуть, – це не так важко, якщо розумієш, навіщо це робиш.

- У зоні АТО вистачає капеланів?

- За статистикою, на одного священика має випадати тисяча бійців. А, насправді, важливими є 2 моменти: підготовка самого капелана і готовність командира надати йому можливість працювати. А вже кількість військових – другорядне питання. Коли я кажу про вишкіл капелана, то маю на увазі не лише знання, отримані в духовних семінаріях чи досвід душпастирського служіння на парафії, а особисту мотивацію перебування серед військовослужбовців. Пригадую, коли вперше їхав у військову зону, дуже хвилювався, аби чогось не забути. А в результаті виявилося, що 60 відсотків того, що я спакував зі собою, мені не пригодилося. Коли зараз мене інші запитують, що потрібно мати, я зовсім впевнено раджу: мати тверде бажання служити хлопцям, бути їм корисними. Цього достатньо. На війні важко передбачити, що буде зараз, а, тим більше, завтра. Тому будувати плани  не дуже і виходить. Потрібно просто віддатися на Божу волю і довірити Йому свої плани, тоді служіння стає по-справжньому плідним, і все добре виходить. Святий Дух підказує, куди поїхати, з ким зустрітися, з ким заговорити, де помолитися, кого обійняти. Капелан повинен навчитися слухати голос Божий, а це без особистої молитви неможливо. Тут, на війні, молишся невимушено і щиро, як у дитинстві. Роль командира теж дуже важлива. Він створює атмосферу сприйняття бійцями капелана. Коли командирові, м’яко кажучи, все одно, а таке буває, багато часу і зусиль витрачається на те, щоби налагодити взаємозв’язок, а саме часу на передовій катастрофічно мало.

- Вам доводилося і відспівувати бійців…

- І я особисто не розділяю в почестях тих, хто поліг на полі битви, хто помер по дорозі в госпіталь чи ж на операційному столі від тих, хто пішов від нас після довгих місяців боротьби за життя після повернення додому. Цими днями в Дрогобичі ми поховали військовослужбовця зі сходу України, демобілізованого через поранення ще минулого року. Його дружина і двоє синів, за словами побратимів бійця, відмовилися приїхати на похорон. Вважають, що він воював не з тієї сторони. На моїй сторінці у фейсбуку не буває тижня, щоб від волонтерів не прийшло повідомлення «сьогодні прощалися з бійцем  АТО, який повернувшись додому раптово помер. Наші захисники помирають. У когось тромб обривається. У когось стається інсульт Але все це – наслідки того, що людина була там. І причиною її раптової смерті стало те, що він виконав свій священний борг, пішов на цю гібридну війну захищати Україну.

Зараз відбувається чергова демобілізація військових із зони АТО. І з одного боку бійці радіють довгоочікуваному «дембелю», але для багатьох це приносить несподіване занепокоєння: що чекає вдома? В такому випадку потрібно заповнити порожнечу, яка з’являється в дезорієнтованої людини після війни. Такі люди вносять до сімей нервозність, тривожність. Саме батьки, дружини, діти, рідні і близькі стають заручниками ситуації, на них падає весь тягар ситуації. Але капелани теж повинні спілкуватися з такими парафіянами, допомагаючи їм повернутися до нормального життя. Нам усім потрібно об’єднати зусилля. Інакше війна ніколи не закінчиться.

- У Слов’янську я бачив капелана, який після Служби, знявши рясу, ставав бійцем підрозділу…

- Позиція Церкви, як Православної, так і Католицької однакова: священик не повинен використовувати зброю проти людей. І її ніхто не відміняв. І я вірю, що ніхто й не відмінить. Наша зброя – Слово Боже, Хрест Господній, освячена вода… Інша справа, якщо священик пережив стресову ситуацію і вже під дією емоційного шоку, з метою самозахисту, адже і природній інстинкт ніхто не відміняв, може мимоволі взятися за зброю. Так, на війні трапляється і таке. Але це виняток з правила.

Я став священиком у 2002 році. Після закінчення восьми класів, пішов навчатися до технікуму. А вже після нього вступив до Львівської духовної семінарії. Це було наприкінці 80-х рр., коли на заході України відроджувався патріотичний рух. Я був у складі Союзу незалежної української молоді. Ми намагалися дбати не лише про відродження національної ідеї, але пам’ятали і про духовне життя. Організовували різні акції, спрямовані на те, щоб показати справжню історію українського народу і те, як його знищував комуністичний режим. Також ми часто їздили в гори, до лісу. Шукали могили загиблих воїнів УПА, січових стрільців. Брали участь в перепохованні знайдених тіл. Тоді і познайомився зі священиками УГКЦ, які були в підпіллі. Коли я побачив прекрасні приклади служіння своєму народові, в мені зародилося бажання стати священиком. Мені було 18 років. Після двох років навчання у Львові мене відправили закордон. Десять років я провів в Італії, отримуючи освіту. Після цього повернувся до України і прийняв сан. Моє місце тут, в рідній країні. А тепер – на передовій, поруч з тими, хто захищає нашу країну від ворога.

Мені подобається девіз польових капеланів: «Бути поруч». Ці два слова пояснюють усю суть нашого служіння. Солдата, на очах якого розірвало побратима на шматки, який бачив товариша, що наживо згоряє, чи розстріляних із засідки друзів, і який не міг в цих ситуаціях нічого зробити, місяцями після цього переслідує трупний запах, він не може спокійно заснути. Такій людині потрібно, щоб його вислухали чи просто мовчки посиділи поруч, не помічаючи його налитих сльозами очей. Саме тому ми повинні бути разом із ними і давати їм надію.

Якщо ми по-справжньому хочемо побудувати нову Україну, в нас немає іншого виходу, окрім того, щоб перемогти. Довгоочікуваний мир обов’язково прийде з нашою перемогою. Тому що в іншому випадку, без перемоги, це буде лише нескінченним продовженням гри за чужим сценарієм. В нас є свій автентичний шлях, який приведе нас до «землі обітованої»: нової, вільної і незалежної України. Нехай Бог охороняє нашу країну і слава нашим Героям!

Джерело: Цензор.нет
Переклад на українську мову
: kapelanstvo.org.ua

 

ПУБЛІКАЦІЇ

Сім тез про служіння священика в лікарні14 жовтня

Навіщо священики присутні в лікарні? В яких ділянках Церква і медики співпрацюють сьогодні? Як реагують хворі на присутність священика? Ці...

МЕДІА
Prev Next