Будинок щасливих сердець, або як священник на Прикарпатті опікується сиротами

Хоча він і прийняв монаший постриг, та що таке бути батьком дуже добре знає.

 За цей час отець виплекав десять дітей, семеро з них уже вилетіли з «батьківського гніздечка».

Допомагає отцеві п. Оля. «Якби не вона, я б цьому ради сам не дав», – зізнається той.

Жінка має свою родину, а свого часу також усиновила хлопчика.

Раніше, коли було фінансування, то п. Оля отримувала зарплату як соціальний працівник, а зараз програма закінчилася, тепер жінка робить все, як каже отець, «на славу Божу».

Називає «мамою»

Діти живуть у колишній резиденції на церковному подвір’ї. Будинок двоповерховий. Отець запрошує усередину. На першому поверсі – кухня, вітальня, господарські приміщення. На другому – кімнати дітей. Отець каже, що раніше тут було дуже шумно. Зараз – тиша й спокій, бо залишилося лише троє дітей. У дитячих кімнатах – м’які іграшки, на поличках – книги, зошити, на стінах – вишиті ікони, вервички.

Першою зустрічає нас Віка. Дівчині – 17. Показує свою кімнату. Тут живе вже п’ять років. Мама у дівчини померла, а тато випивав і його позбавили батьківських прав. Вікторія закінчила 11-й клас, тепер планує вступати у Прикарпатський національний університет –хоче бути філологом.

Підходить інша дівчинка – Настя. Вона тут найменшенька. Потрапила сюди, коли їй було 4 рочки.

«Як побачила мене, кричить: "Мама"  – і відразу на руки», – пригадує п. Оля їхню першу зустріч.

То було в Центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей у с. Мединя Галицького району. Звідти всі діти. Переважно, парами – брат–сестра. Жінка приносить альбом, показує вихованців, тішиться, які вони всі гарні. «Аби ще й щасливі були», – додає п. Оля.

Насті зараз 13. Пані Олю так і називає «мамою». А ще донедавна дівчинка боялася усіх жінок. Чому? Ніхто не знає. Мама в Насті померла, пам’ятає її дитина лише з фотографії. У Насті було роздвоєне піднебіння, у народі – «вовча паща». Їй зробили операцію.

Дівчинка живе тут із братом Сергієм. Хлопець уже восени залишить стіни будинку. Він вступив у Івано-Франківську духовну семінарію – буде священником.

Так Бог покерував

Окрім будинку сімейного типу, при церкві вже чотири роки діє благодійна їдальня. Тут харчуються самотні старенькі люди, безхатьки, люди з психічними вадами. Щодня приблизно 70–80 осіб. Їдальня працює з 8 до 9 ранку. Готує на всіх п. Оля. Щодня 50 л першої страви, друге, салат, компот, чай.

Потребуючим, окрім гарячої їжі, видають ще й одяг. Його приносять небайдужі.

«Сьогодні було дуже багато людей, – говорить о. Володимир. – Є навіть ті, хто зі мною раніше працював на роботі».

А свого часу отець працював електриком. Зізнається, що ніколи не хотів бути священником. Хоча батько його якраз і був священнослужителем, підпільним на той час. Мама – медсестра.

«У мене були невдачі на роботі, – розповідає отець. – Думав: "Ой, як мені нещастить". А потім зрозумів, що то велика ласка. Так Бог покерував».

Виховує власним прикладом

Сам о. Володимир Пітулей з вигляду дуже спокійний. Каже, навіть нотації дітям не читає. Й до науки дуже не змушував. Але якщо треба було, навіть репетиторів наймав. Каже, намагається виховувати дітей власним прикладом.

«Мені головне, аби вони були хорошими людьми, на Службу Божу ходили, знали, що таке Сповідь та Святе Причастя», – каже отець Пітулей.

Зізнається, діти важкі – непрості характери. То все гени – вважає отець. Усім, хто пішов у «вільне плавання», купив квартири за їхні пенсії. Усі ці роки гроші дітей збирав, а годував і навчав їх із пожертв благодійників та небайдужих прихожан.

Чи буде ще будинок поповнюватися дітьми, він не знає. Каже: «На все воля Божа». Та час до часу приговорює: «Діла добрі не треба афішувати. Заслуги не буде».

Робота здійснюється в межах проекту «Підвищення рівня соціальної відповідальності та участі громади на місцевому рівні», який реалізовує «Карітас–Івано-Франківськ».

Юлія Федунишин,
фахівець із зв’язків з громадськістю та пресою «Карітасу–Івано-Франківська»