АКТУАЛЬНО

«Нашого цвіту по цілому світу» - зустріч мігрантів у Києві

Понеділок, 03 січня 2011, 11:00
Вперше у Києві з 31 на 1 січня 2011 року у конференц-залі храму Cвятого Василія Великого відбулася зустріч мігрантів, їхніх родин та учасників пішої десятиденної прощі Самбір-Зарваниця. Ініціатором та організатором зустрічі виступив Пасторально-місійний відділ УГКЦ. Близько 120 осіб з різних куточків України: Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, мм. Одеси, Донецька, Києва, з’їхалися до серця України – Києва.

Вперше у Києві з 31 на 1 січня 2011 року у конференц-залі храму Cвятого Василія Великого відбулася зустріч мігрантів, їхніх родин та учасників пішої десятиденної прощі Самбір-Зарваниця. Ініціатором та організатором зустрічі виступив Пасторально-місійний відділ УГКЦ.  Близько 120 осіб  з різних куточків України: Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, мм. Одеси, Донецька, Києва, з’їхалися до серця України – Києва.

«Нашого цвіту по цілому світу», – сказав Преосвященний Владика Богдан (Дзюрах), який очолив Архиєрейську Літургію у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці, що на Лівому березі Дніпра, неподалік від Патріаршого собору. Владика говорив про те, що сам Ісус зазнав емігрантського та іммігрантського життя: покинув дім Отця, - дім, де був зачатий у лоні матері від Святого Духа, дім в Назареті, і  став мігрантом, тим, хто ходить по землі. Зазнав відкинення і нерозуміння людей, їхню байдужість. Син Божий пережив багато з того, що переживаємо і ми. «Вже не був тільки мігрантом на своїй землі, шукаючи заробітку, мусів бути емігрантом, втікаючи через пустелю, звершуючи цю тяжку двотижневу подорож до цілком чужої землі і культури, де мусів вчитися мови, звичаю. Добрих кілька років не міг повернутися на рідну землю, аж до того часу, коли Бог покликав, коли здійснилося пророцтво, що говорить: «З Єгипту я покликав мого сина». Господь кличе також повернутися і нас. Треба вміти почути той голос: «Настав час повертатися, бо Бог так хоче, він мене тут потребує». Бо сказано у Святому Писанні: «Господня земля і всі, що живуть і перебувають на ній». Зробіть своє серце тим кивотом, в якому Ісус сьогодні народився, щоб ви могли вернутися із цієї прощі до Києва повні Божої присутності. Ідіть у Новий рік і робіть той великий крок аж до кінця віку. Нехай Пресвята Богородиця, яка є Матір’ю подорожуючих, буде нашим заступництвом, нашим покровом», – побажав Владика Богдан.

Блаженніший Любомир, благословляючи учасників зустрічі, поділився з присутніми досвідом свого 46-річного емігрантського життя. «Життя емігранта, навіть якщо воно виглядає більш зручним – є нелегким. Колись покаранням для людей, котрі вчинили якийсь злочин, було їхнє виселення з рідної землі закордон. Треба пережити це емігрантство, щоби розуміти, що це нелегкий хліб. Якось, коли я повертався додому впродовж 16 годин з двома пересадками і подав свої документи на перевірку нашій контрольній службі, натрапив на дивовижне ставлення: жінка, яка перевіряла мої документи, бачачи, що я багато і довго подорожував, так тепло сказала: «Вітаємо вдома». Це трапилося лише один раз у моєму житті, бо, зазвичай, служба контролю не дуже переймається людьми. А та жінка по-материнськи так сказала: «Вітаємо вдома». Бути на рідній землі  – це дуже добре, може, інколи не так вигідно, як за кордоном, є багато нагод для нарікання, часом дуже виправданого, але, все ж таки, треба бути на рідній землі, це  щось дуже гарне, це Божий дар для нас.

Наша Церква старається опікуватися цими людьми, тому при Патріаршій курії УГКЦ створено Пасторально-місійний відділ, метою якого є  допомагати мігрантам, хоч би де вони сьогодні знаходилися: тим, котрі повернулися, чи тим, котрі ще є за кордоном, тим, котрі не планують повернутися. Саме отець Василь Поточняк є промотором таких зустрічей, тому дякую йому за це відповідальне служіння. А ми за все дякуймо Богові, поручаймо Йому наших братів і сестер», – з теплом і щирістю у серці побажав Блаженніший Любомир.

Кожна зустріч мігрантів, які упродовж двох років тут, в Україні, щомісяся організовує о. Василь Поточняк – виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ, – це спільна молитва і спільні духовні пошуки. «Українське суспільство неадекватно ставляться до людей, які є закордоном. Хтось співчуває, а хтось важко осуджує. Якщо ми хочемо об’єктивно розказати, хто ми і що ми, то треба зустрічатися і, відповідно, самим про себе заявляти іншим», – зазначає священик.

Мігрант – це не лише той, хто виїхав. Мігрантом є той, в кого родичі, нехай навіть і далекі, були за кордоном понад три місяці. Ця людина є родичем мігранта, підтримує з ним зв'язок, а значить, є залученою до проблем, пов’язаних із цим.

Як зазначає о. Василь, за статистикою, за кордоном перебуває 6 млн українців, котрі виїхали з 90 року. Перебування поза межами України надто змінює сприйняття дійсності тут, в Україні. «Ми звикли давати хабарі для того, наприклад, щоб вилікувати, а за кордоном є розуміння страхування, яке передбачає лікування у свого постійного лікаря. Коли людина повертається – її природа уже бунтує: краще заплатити 100 грн, ніж дати 1 грн хабара».

Викривлене розуміння заробітчанських реалій, яке ми черпаємо із ЗМІ, газет, не дозволяє вийти із стану осуду, в якому часто перебуваємо щодо цих людей. «Зло кричить – на добро вказують інші», – говорить о. Василь. «Якщо тільки 5 відсотків людей, котрі є за кордоном, в якійсь із країн погано поводяться, чи про це говорять, – то це дуже багато. Але дійсність є такою, що на сьогодні в Італії ми маємо 130 українських храмів, де святкування Святого вечора організовано не гірше, ніж в Україні. Щонеділі у храмах на Літургії численно збираються люди, є свої хори і недільні школи. У Португалії всього 75 тис. населення, а вже є 9 українських повноцінних суботніх шкіл. Наші діти в Потругалії навчаються 5 днів у португальській школі і добирають ще  12 уроків в українській школі, щоб отримати також і український атестат, завдяки якому можна було б вступати у ВНЗ тут, в Україні», – зауважує о. Василь.

Ще одним важливим моментом, який переживають українці закордоном, є віра. Емігрантство суттєво впливає на нашу віру, яка починає носити тривимірний характер: віра в Бога, віра в себе, віра в державу. Закордоном люди натрапляють або на велику віру, або на її падіння і, відповідно, переймають це.

Людина, яка стає свідком високого цивілізаційного розвитку держави, може перейняти цей досвід і стати спроможною сама йти такими кроками. Віра в Бога всюди потребує зусиль, чи це розвинена країна, чи не дуже. Віра в державному житті проявляється у критичному погляді на той чи інший народ, з якого завжди можна взяти краще, не порівнюючи і не проводячи паралелей. Віра в себе – це проблема усвідомлення: чи подолаю я свою проблему (мовний бар’єр, адаптаційний період, почуття гідності)?

Перебування за кордоном або гартує людину, або вводить її  у стан зневіри (те, що люди називають депресією), шоку. Якщо немає підтримки рідних, цього «повертайся, ми тебе тут чекаємо», то така людина є майже втраченою. Ці добрі слова дуже важливо промовляти.

Ці теми були обговорені у малих групах, метою яких було всебічно висвітлити загальну тему зустрічі: «Як вберегти християнську родину мігранта?». Було виділено чотири таких групи:

-          подружжя мігрантів;

-          діти мігрантів;

-          близькі та родичі мігрантів, які були чи є за кордоном;

-          друзі і знайомі людей, котрі були за кордоном.

Підсумками роботи стали  глибокі роздуми та оцінки, а також пропозиції, які було представлено загалові. Важливим моментом у поверненні чи зміні чогось є бажання і спільна молитва. Саме через байдуже ставлення до цього й руйнуються сім’ї. У групі, де йшлося про дітей, було підкреслено велику роль частого спілкування із батьками, а також контроль висланих «з любові» грошей, котрі дитина ще не вміє правильно витрачати. Наголошувалося на вмінні говорити про проблему і цікавитися нею. Людина закордоном не помічає часу, який проходить, не вміє зупинитися і зосередитися на собі, на тому, що сьогодні відчуває. Повернення і зустріч із рідними відкривають реальність цього нерозуміння. Не помічаючи часу – вона міняється. «Сильні люди виїжджають», – таким було твердження в одній із груп. Отець Василь підтвердив це статистикою: «38% українців за кордоном мають вищу освіту, більше ніж 40 – вищу незакінчену, 12 – середню. Виїхали працівники освіти, культури, зокрема директори, завучі. Ці люди стояли перед вибором і спокусою: брати  хабарі або їхати, щоб прогодувати сім’ю». Загальним моментом обговорення в усіх групах був однозначний висновок: не можна осуджувати таких людей і, як сказав один із учасників зустрічі, хоча в нас і затрачений батьківський та материнський ідеал – спасає віра в Бога і шепотіння Богові серцем тихенько. Господня благодать може і заступає ідеал батьків. Церква і християнське життя заповнює і зцілює цю рану.

На завершення учасники зустрічі мали можливість переглянути фільм «Проща» про десятиденне паломництво із Самбора у Зарваницю і почути та побачити тих, хто скуштував мігрантського хліба.

З Ісусовою молитвою та подячною Літургією, яку опівночі було відслужено у храмі Святого Василія Великого, ми ввійшли у наступний рік нашого життя. Хоч би якою складною була дорога християнина – тиха молитва єднає душі,  розкидані у світі.

Зустріч завершилася святкуванням Нового року та походом на Майдан Незалежності, на якому у цю нічну пору було яскраво і людно. З гучною колядою та радістю у серці ми несли вулицями Києва вістку про те, що зовсім скоро на нас чекає особлива, таємнича зустріч нашої душі з новонародженим Ісусом. Уміймо вслухатися у своє серце, серце того, хто перебуває біля нас близько чи далеко, у те, що Бог сьогодні хоче мені сказати.

Іванна Рижан

www.sobornews.org

 

ОСТАННІ НОВИНИ
ПУБЛІКАЦІЇ

«В Україні відбувається злочин проти людства», – Глава УГКЦ в ексклюзивному інтерв’ю для італійського видання «Il Foglio»27 липня

«Хтось каже, що в Україні має місце конфлікт, західні ЗМІ говорять про російсько-український конфлікт. Ні, в Україні немає жодного...

МЕДІА
Prev Next