АКТУАЛЬНО

Владика-номінант Степан Сус: «Сучасний єпископ має бути людяним»

Середа, 20 листопада 2019, 13:26
Минулої п’ятниці, 15 листопада 2019 року, стало відомо, що настоятель Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла о. Степан Сус призначений єпископом Курії Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви. Священник, якому в жовтні виповнилося 38 років, стане наймолодшим католицьким єпископом у світі.

Сьогодні на хвилях Радіо «Воскресіння» о. Степан у розмові із журналістом Тарасом Бабенчуком розповів, чому, на його думку, сучасний єпископ має бути передусім людяним, про те, що не боїться покидати Гарнізонний храм Святих апостолів Петра і Павла, адже його є на кого залишити, а також про особистий шлях до священства.

Чи вже почуваєте себе владикою? Які відчуття?

Є певне піднесення, бо розумієш, що маєш нове завдання, а з іншого боку — це період турбулентності, з новини викликами. В семінарії не вчать, як бути єпископом, а лише священником, що є природно. Тут десь важко уявити себе єпископом. Може, коли почнеться примірка риз, то увійду у цей процес. Бо зараз я трохи у стресовому стані і намагаюся це впорядкувати, щоб добре і правильно використати свої зусилля. Перше, що я казав, коли почув про рішення Синоду і Святішого Отця, — що я замолодий. Є багато старших і досвідченіших священників. Але тепер щодня ближче і ближче наближаюся до цієї події.

Коли ви отримали пропозицію єпископської хіротонії, то могли відмовитись. Чому ви її прийняли?

Звичайно, кожного питають, «так» чи «ні». Але я собі подумав, що і за наше «ні» Бог спитає. Чому ти сказав «ні»? Я частина Церкви. Якщо би «ні» сказали Шептицький, Сліпий, Гузар, то не знати чи в нас була б Церква. Ми також маємо спільноту мучеників, яка не підписала зради і в такий спосіб віддала своє життя і сказала Богові «так». Я не знаю, що мене далі чекає, але довіряю Богові і готовий служити Йому і людям.

Ви у Львові відомі як синкел військового капеланства і настоятель Гарнізонного храму. Чи ви маєте на кого залишити цей напрямок?

Насамперед я радий, що наша система так вибудувана, що кожен із нас відповідав за певний напрям. Навіть коли я був відсутній, то капеланство активно розвивалося. Храм — це спільнота людей, де кожен має свої обов’язки. Я не старався все прив’язати до себе, а намагався розділяти повноваження. Тому кожен капелан має свою ділянку і пустки не буде і втрат — не буде, а темп життя Гарнізонного храму ще збільшиться. Головна наша місія — це служити для військових і їх сімей. Тому з цим всім впораються без проблем.

Яким, на вашу думку, є сучасний єпископ?

Він передусім має бути людяним, і це риса, яка має бути характерною для всіх. Все починається з простого, з людських стосунків. Звичайно, єпископ не може бути ідеальним, бо він — людина, але кожен з нас покликний будувати стосунки. Час ставить певні виклики і дискурс теж повинен змінюватися. Я сподіваюся, що наша Церква у такій багатоманітності виконує місію вчити бути людяними, бо хто людяний, той любить Бога і вміє це життя прожити.

Яким шляхом Бог вів вас до священства?

У храмі свого дитинства я бачив приклад доброго священника. Він заходив у святилище щоразу в іншому взутті. Це така стара школа виховання. Це був о. Мирон Підгірний. І він для мене став певним прикладом священства. Згодом я почав прислуговувати при священнику, це був наш парох. Потім я бачив приклад інших душпастирів, які були покликані Богом до служіння в останні роки підпільної Церкви. Теж великий вплив на мене мав мій дідо, який вже відійшов у вічність. Але моя бабуся, Антоніна Сус, ще жива, їй 94 роки. І я читав багато про митрополита Андрея Шептицького, він був для мене прикладом. І я мамі теж казав, що хочу бути на нього схожим. У 90-х роках ці журнали духовного змісту, книжки були зовсім новими для нас, відкриттям. Але це стало поштовхом для мене, щоб іти і наслідувати цих людей. Потім я вступив до Бучацького ліцею, де навчався із 1996 року. Я закінчив цей Колегіум, і ми були першим його випуском, потім вступив до Львівської духовної семінарії Святого Духа. Навчання у Бучачі стало для мене проривом у духовному житті. Я думав, чи іти до василіанського монастиря, чи до семінарії. Семінарія, звісно, дала своє. Я завдячую покликанням Богові і тим душпастирям, які показували дуже гарний приклад. Якийсь час я писав статті до журналу «Місіонер».

У семінарії ви почали займатися військовим капеланством. Чому саме цей шлях обрали?

Тоді в семінарії були такі, як я. Разом із сьогодні вже владикою Богданом Манишиним ми пробували в семінарії відкрити нові напрямки, зокрема військове капеланство, що було трохи більше ніж парафіяльне життя. Капеланство військове, студентське і сиріт стало дуже актуальним.

Тоді ще ніхто не розумів що означало слово капеланство. І десь тоді ми з перших цеглинок почали будувати щось серйозне. Тут треба шукати підхід, бути гнучким, відповідати на виклики і допомогти військовим бути з Богом. Осередком була Академія сухопутних військ.

Як ви молодим семінаристом шукали підхід до зрілих і серйозних військових?

Я пропонував, щоб вони обирали тему зустрічей, а загалом було цікаво. І будні зелені, а тут хтось — у чорному прийшов. І пропонує піти у паломництво, чи навіть на піцу. І ми старалися бути друзями. І багато випускників, ще цих років, почали мені писати. І якщо вони пам’ятають і визнають це, то значить ми знайшли правильний підхід до їхнього серця.

У 2006 році відбулося освячення храму у військовій академії і це був перший великий проєкт. Чи не було вам страшно семінаристом шукати гроші, спілкуватися з військовим керівництвом?

Була віра, що це є Божа справа. Військові були поза увагою всіх Церков певний час. Для мене перші місяці служіння там були страшно невпевненими. Парафія складалася з курсантів, які не мали коштів. То фінанси брали десь з усього світу. Згодом ми повірили, що це пошириться на силові структури. Ми виховували добрих християн. Вони поверталися додому і знали, що таке Церква. Часто і православні священники дякували, що ми виховали їм хороших парафіян.

Як вдалося створити капеланські структури? Скільки на сьогодні капеланів є?

Капеланська структура — 23 священники, всіх працівників — 49. Ми стараємося дбати про кожного. Намагаємося шукати локальні кошти серед жертовних українців, як готові нас підтримати. Дякуємо за цих людей у всьому світі. Капеланство вимагає зусиль, але коли ти маєш підтримку, то ти маєш більше можливостей служити Богу. Стараємося, щоб семінаристи також мали стимул служити.

Я вважаю, що пожертва — це є хороший жест. Ми ніколи не оцінимо вартості того, що маємо, доки не навчимося ділитися з ближнім. Як той багач у притчі про багача і Лазаря. Людина, навіть коли заробляє, впадає в кризу. Тому важливо ділитися. Людина хоче жертвувати чесним людям. Ми заслужили репутацію чесності.

Кожного тижня проводимо збірки на лікування дітей. Коли є трагедія в сім’ї, то йдуть насамперед до Церкви. Часто Церкві дорікають, що вона багата. Але ніхто не говорить про речі милосердя, які Церква робить таємно. Звичайно, потрібно, коли просиш гроші, пропонувати різні проєкти. Наприклад, був один американець, який сказав, що може дати кошти на пальне. Ми могли, звісно, сказати, що нам більше на сиріт потрібно, на їхню підтримку. Але якщо в автомобілях душпастирів буде пальне, то вони зможуть і поїхати, і висповідати, і виконати інші завдання.

Чекаємо дату хіротонії. Молімося за о. Степана.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ


ПУБЛІКАЦІЇ

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ щодо аграрної реформи в Україні03 грудня

Звертаємося до державної влади України з проханням не пришвидшувати штучно земельну реформу, а підійти ґрунтовно до цього надзвичайно...

МЕДІА
Prev Next