Про особу Григорія Кочура говорили на форумі Товариства «Свята Софія» США

Перекладач-політолог, літературознавець і громадський діяч Григорій Кочур, який десять років провів у радянських таборах примусової праці (1943-1953), відіграв надзвичайно впливову роль у формування української школи перекладу в період після Другої світової війни. Радянська влада вважала його та його дружину «ворогами народу». Їх роз’єднали та помістили на десять років у табір під назвою Інталагі, розташований біля містечка Інта, в Республіці Комі Російської Федерації. Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги.

Як підкреслила доповідачка, інтинська інтелектуальна громада відігравала особливо важливу роль в особистому зростанні Кочура як поета і перекладача, і ширше, у формуванні різнобічного літературного середовища, яке сьогодні згадується в цілій низці наукових публікацій як Інтинська школа. Фактично, завдяки Григорію Кочуру та іншим українським поетам приналежним до інтинської інтелектуальної громади, українська поезія продовжувала розвиватися у 1940-1950 роки, хоча і як дисидентський рух, поєднуючи традиційну систему віршування з експериментальним пошуком неокласичних форм. Таким чином, поява Інтинської школи забезпечила наступність поколінь перед 1970-1980 роками, коли на літературній сцені з’явилися неомодерністські школи.

Після реабілітації Кочур поселився з дружиною в містечку Ірпінь під Києвом. Його називали «непохитним перекладачем», а його дім перетворився на «Відкритий університет» для молодших поколінь українських перекладачів та літераторів. Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні в 1960-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 році Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

У 1970-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 році Кочур був виключений зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Євгена Сверстюка. Був практично позбавлений можливості публікуватися.

Тільки 1988 року Кочур відновлений в СПУ. У 1989 році видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». У 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Григорій Кочур — лауреат премії імені М. Рильського за переклади і Державної премії ім Т. Шевченка за книгу «Друге відлуння». За словами доповідачки, як поет і перекладач, Кочур уособлював і розвивав київську неокласичну школу, створену групою київських поетів на чолі з Миколою Зеровим на початку 1920-х років. «Своєю перекладацькою майстерністю він надзвичайно збагатив українську літературу залученням до українського читацького поля видатних класичних поетів та прозаїків, а також низки важливих письменників 20-го сторіччя», - підсумувала Лада Коломиєць.

У ході вечора доповідачка зачитала низку віршів авторства Григорія Кочура.

Прес-служба Товариства «Свята Софія» США