Солідарні в усьому, крім гріха!

У рамках акції було зібрано 53 індивідуальні пакети, а решта пакетів сформовано на кошти, пожертвувані в громаді Святого Василія Великого. Допомогу отримали 152 жінки, з них 4 перебувають у санчастині, а також 17 неповнолітніх. Одна жінка приступила до святої Сповіді. Принцип акції «від особи до особи» дав свої найщиріші плоди. Слова, що це зворушило ув'язнених, не зможуть передати й сотої долі переживань, які супроводжували цю акцію суспільної солідарності.

Натхненником і координатором цієї події став брат Павло Загороднов.

Ось як діляться своїм враженням наші волотери.

1. Це мав би бути пост про Лук'янівське СІЗО та соціальні дні у в'язниці від Пенітенціарного душпастирства УГКЦ, але буде трохи одкровення про обійми.

Жодне волевиявлення не приносить стільки втіхи і благодаті, як теплі обійми, принаймні так думається нині. У момент, коли я обіймаю когось, мене наповнює чітке усвідомлення значимості і, якщо так можна сказати - потрібності. Бодай в той момент, коли стискає за плечі обома руками хтось щирий у відповідь на моє притуляння.

Такий природний жест, здавалося б, а часом ладен підняти дух і опущені руки.

До чого це я? Власне до того, що ті, хто понад усе потребують уваги, найбільше нею обділені. І такий прояв людяності, як обійми, конче потрібний позбавленим волі.

Ми зібрались із Тіною Пересунько та Анною біля брами, дочекались отця Пантелея і, пройшовши кілька пунктів пропуску, опинилися у справжнісінькій тюрмі. Справжність для тих, хто бачив в'язничні мури лише на екрані, передусім була в мізері світла.

Посортувати засоби гігієни в пакетики для жінок та підлітків. Розкласти попід дверима на кожному поверсі й, врешті, зайти з тим персональним пакуночком до кімнати.

Одна породілля, ще одна ось-ось стане мамою. Одна неповнолітня дівчина. Третина дівчат мого віку. Дуже вродливі, попри умови, мають гарні зачіски. «Часом дозволяють ножицями скористатися, то ось що виходить», - хизувалася стрижкою молода жіночка.

«Вибачте, що я оце не стаю, у мене немає капців», - виправдовуючись говорила новоприбула.

Я з Одеси, я з Донецька, я з Маріуполя, а я з Черкаської області, а я з Броварів, а я з Хмельниччини - в одній тюремній камері від Заходу до Сходу.

У Лук'янівському СІЗО перебувають підсудні. Але часом вироку чекають п'ять років. Є кілька, у кого довічне, але ще суд не відбувся і вони поки в Києві.

Дякували. У декого були скупі сльозинки і вони швиденько відверталися, аби не показатись слабкими.

Так от, те, що ми завдяки небайдужим вірянам, які із сімейного бюджету виділили для ув'язнених на найнеобхідніше для догляду за собою принесли, - це важливо, але те, що ми приділили кілька хвилин свого часу і поцікавилися, як кого звати і звідки родом - це надважливо.

Обійми. Усе, що в мені про сьогоднішніх кілька годин зводиться всередині до правдивості таїнства близькості через дотик до іншої людини. Чого тільки не передають оті вібрації тіла. Якого тільки болю й туги...

Я не закликаю купувати необхідні щомісячно прокладки для жінок, що на Лук'янівці, але я ділюся враженням, можливо, у когось йокне, як йокнуло мені.

Мирослава Ільтьо.

2. Сьогодні я побувала в Лукянівському СІЗО разом з волонтерами і священником ініціативи «Соціальні дні у в'язниці» Греко-Католицької Церкви. Жінкам і підліткам, що перебувають там в досудовому утриманні, ми передавали засоби гігієни.

Коли волонтери розфасовували пакети і доводилося розподіляти зубні щітки й пасти, креми для рук, прокладки, мило господарське або ж з гарною обкладинкою й ароматичне...туалетний папір обухівський чи м’який... в якийсь пакунок класти жіночі маленькі люстерка, а до деяких їх не вистачало... - як гостро починаєш відчувати, що тут ці дрібнички мають ВЕЛИЧЕЗНЕ значення для котроїсь конкретної жінки чи дівчини - найменшій, яку ми побачили було 21 (а виглядала на 14...). Усі вони мають ті ж самі потреби, що й ми, на волі. А ми щодня закриваємо очі на свободу: руху, можливостей, на дерева, повітря, друзів, безперешкодне спілкування і самореалізацію...

Коли виходиш із СІЗО після системи перепусток, починаєш реально дихати... і думаєш про тих, кого змушують звикати до неволі. А там ми бачили одне немовля, що живе в камері з мамою. Одна ув’язнена дівчина - вагітна.

Нам допомагали нести важкі речі робітники СІЗО, як потім виявилося - вони теж ув’язнені і так відпрацьовують свій термін.

Соціальні співробітники в СІЗО (ті, котрі нам допомагали) - співчутливі й чемні й відчувалось, що їм небайдуже.

Священники, червоний хрест та інші соціальні служби, яких сюди допускають, створюють тут протяг ЖИТТЯ...

Тіна Пересунько