АКТУАЛЬНО

Владика Ігор Возьняк: «Був готовий до служіння у підпіллі до кінця життя. Але повірив, що ми побачимо, як наша Церква вийде з підпілля. І сталося по вірі…»

Вівторок, 21 січня 2020, 13:58
Торік УГКЦ відзначила 30-річчя виходу з підпілля. Із 1946-го, коли у Львові відбувся так званий псевдособор, на якому, за наказом Сталіна, заборонили УГКЦ, по 1989 рік Церква перебувала під забороною.

Так були узаконені репресії проти греко-католиків, сотні священників, які не відреклися від віри, були вислані до Сибіру й у Казахстан. Проте всі ці роки Церква жила – і на поселеннях, і у Великій Україні. Про останні десятиліття духовного життя у підпіллі згадує владика Ігор Возьняк, архиєпископ і Митрополит Львівський.

«Тоді, у 70-ті, трудно було навіть думати про вихід із підпілля… Союз був могутній і те, що ця стіна впаде, видавалося неможливим. Тому я був готовий до такого служіння до кінця свого життя. Але, пам’ятаю, як отець Михайло Винницький, повернувшись після четвертого засудження, сказав:  «Ми ще побачимо, як наша Церква вийде з підпілля…». Я тоді дуже перейнявся цим і повірив. І – сталося по вірі…»

Владика Ігор Возьняк був причетний до такого служіння фактично з самого дитинства. Підпільним священником УГКЦ був і його батько.

«Тато був учителем початкової школи у селі Липниці (Миколаївський район Львівської області – Ред.), – розповідає він. – Наша родина винаймала помешкання, мала позику на хату, нас було четверо дітей… І от, то був 1964 рік, я був у п’ятому класі, під вечір, до нас до хати прийшли двоє: нічого не кажучи, посвітили ліхтариками, побачили дві наші ікони, й пішли. І почалося: у районній газеті з'явилася стаття про тата – що «учитель молиться», почали вимагати, аби тато зняв ікони, публічно відрікся, інакше знімуть з роботи…Тато не зняв. У районі була велика педрада, з голосуванням. Тато мав надію, що все-таки люди не голосуватимуть за його вигнання, але так не сталося: голосували навіть татові друзі – такий був страх… І тато пішов працювати до колгоспу, на тяжкі роботи, бо була вказівка – в жодному разі не призначати його навіть ланковим… Але ікони ми не зняли, а у татовому житті з'явилися люди з церковного підпілля. Часом їздив до Львова, де таємно зустрічався із отцем Михайлом Винницьким, іншими священниками… Часом брав з собою і мене, і я зрозумів, що тато готується до священства. Ми не знали, коли його висвятили – то був, мабуть, січень 69-го, бо отець Михайло нам сказав: «Ваш тато – священник, у вас в хаті будуть служби Божі, але говорити про це нікому не можна…».

Владика розповідає про квартиру на вулиці Лісній, під Високим Замком у Львові, де збиралися отці-редемптористи, які були переслідуваними, але дуже активними у підпіллі, і до яких приєднався і його батько. Серед них був єпископ Василь Величковський – місцеблюститель митрополита Йосипа Сліпого, проголошений блаженним папою Іваном Павлом ІІ. Редемптористи вели підпільну апостольську діяльність, діяла підпільна духовна семінарія.

«Тато був вимогливим: вдома щонеділі ми читали катехизу, він давав нам книжки про життя святих, – згадує владика Ігор. – Напевно, то були перші струни, якими Господь скеровував моє покликання….Тато часто брав мене з собою до Львова – і на ті підпільні зібрання також. Якось ми зайшли до костелу, де правив службу отець Рафаїл Керницький (римо-католикам у ті часи дозволено було служити легально – Ред.), і я почув його проповідь – польською, тож майже нічого не розумів, але це вдарило, вразило, і я подумав, що теж хотів би проповідувати – українською мовою…».

Пізніше, після служби в армії у Казахстані, Ігор Возьняк знайшов у Львові роботу й тимчасово замешкав у отця Михайла Винницького, на вулиці Марка Вовчка, – у його помешканні був один із осередків підпілля УГКЦ. Бачив його щоденне священниче подвижницьке життя, і це лише підкріпило рішення вступити до підпільного монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя. В 1974 році розпочав новіціят, а наступного року склав перші обіти й почав вивчати філософію та богослов’я у підпільній семінарії.  

«Нас збирали десь раз на два тижні – залежно від можливостей із помешканням, – згадує владика. – Приходили по двоє-троє, наш магістр говорив з нами про новіціят, читав правила і науку, сповідав, служив Службу Божу, і ми по одному розходилися…»

У 1977-му брат Ігор Возьняк переїхав до Вінниці, щоб продовжити навчання у підпільній семінарії редемптористів, де викладали подвижники ЧНІ, які на той час пройшли по два-три терміни ув'язнень і заслання, – Григорій Мисак, Степан Яворський, Михайло Хрипа, Филимон Курчаба, Роман Бахтиловський.

«Політичних і релігійних осіб, які відбули заслання, не пускали за Збруч – проживати у Львові чи Тернополі легально вони не могли, – розповідає владика Ігор. – Підпілля УГКЦ і, зокрема, згромадження ЧНІ підтримували отців, які осіли у Хмільнику, Вінниці, інших містах по той бік Збруча, і посилали до них на допомогу і виховання молодих священників і монахів…».

У 1980-му Ігор Возьняк склав семінарські екзамени і прийняв свячення від митрополита Володимира Стернюка, у Львові, в його помешканні на вулиці Туган-Барановського (колишня Чкалова).

«Рідні ще довго про це не знали – дізналися згодом, бо спілкувалися з отцями, – розповідає владика Возьняк. – Повернувся до Вінниці, але не мав там можливості служити для вірних, пізніше перебрався до Тернополя, де був паламарем у римо-католицькому костелі, й це давало можливість нелегально уділяти вірним греко-католикам святі таїнства…».

Отець згадує часи виходу УГКЦ з підпілля – зокрема, березень 1989 року, коли Церква уже вийшла з підпілля, і набрав сили рух за її легалізацію. Шестеро  греко-католицьких священників вирушили до Москви, щоб подати заяву до президії СРСР щодо офіційної реєстрації Церкви. У складі тієї делегації були єпископи Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко та Павло Василик і священники Григорій Сімкайло, Володимир Війтишин, теперішній митрополит Івано-Франківський, та Ігор Возьняк, нині митрополит Львівський.

«Ми прийшли до приймальні у священничому вбранні, і це саме по собі викликало шок, тому що наша Церква була забороненою з 1946-го року, – розповідає владика Ігор. – Ми знали, що Горбачова немає – у той день він поїхав до Китаю, і хотіли зустрічі з Лук’яновим (голова ВР СРСР, учасник ГКЧП – Ред.). Кілька днів приходили до тієї приймальні, нам щось обіцяли, хоча ми знали, що це відмовки, і, врешті, відмовили. І ми вирішили оголосити протест і голодування – доки нас не приймуть. Приїхали журналісти – американські, німецькі, французькі, вістка швидко розійшлася. Ми залишалися у тій приймальні. Приїхали три «воронки», повно міліції і представників КДБ, нас хотіли забрати у психлікарню. Але ми були не самі – були й іноземні журналісти, й дисиденти…».

Але робочий день закінчувався, приймальня закривалася, і священників могли «забрати» за іншою статтею. І вони пішли на Красну площу – у єпископських мантіях і рясах з панагіями і хрестами. Можна собі явити, яке враження все це справило на червону Москву і іноземних журналістів. Саме там було зроблене знамените фото шести священників на тлі собору Василія Блаженного – випадкове фото, яке стало історичним.

Тоді священників умовили поїхати додому, в Україну, пообіцявши – «ми сообщім о рєшенії». Але хвилю протестів і вимог – і щодо Церкви зокрема, уже було не спинити. На Арбаті розпочалося голодування вірних і дисидентів…

http://reradio.com.ua

ПУБЛІКАЦІЇ

«Такі збірки є виявами братерської християнської любові та єднання», — владика Андрій Рабій про допомогу постраждалим від паводків07 липня

Впродовж останніх кількох тижнів кожного із нас зворушують кадри із Західної України, де місцеві мешканці боряться із негодою паводків....

МЕДІА
Prev Next